Глава 24.2

Начхавши на все, мчу, слідую навігатору. У голові поки що не вкладається той факт, що в мене буде дитина. Сказала ж, що на аборт записалася, навіщо збрехала? Навіщо дитину залишила та приховала це від мене?

— У якій палаті Сніжинська Ольга? — питаю в реєстратурі.

— Хвилину, — жінка робить кілька дзвінків, потім знову до мене повертається. — Її відвезли на операцію. А ви ким є Сніжинській?

— Батько дитини, — вимовляю через довгу паузу.

— Одягніть, будь ласка, бахіли, я проведу вас. Ви можете почекати в коридорі поряд з операційною та побачити малюка відразу після його народження.

Я мовчки киваю. Сидіти в коридорі бажання немає, бачити малюка… Чорт, я просто не можу прийняти той факт, що в мене дитина буде. Це виглядає так, наче вона мені на голову раптово впала. Як про це мамі розповісти? А Віка що подумає?

Гаразд, щось вигадаю. Головне зараз, щоб з Олею та дитиною все добре було.

Не знаю, скільки часу минає, за відчуттями ціла вічність, коли двері операційної відчиняються й акушерка виходить, штовхаючи перед собою кувез із новонародженим немовлям. Я навіть не можу змусити себе подивитися на нього. Не знаю син у мене чи дочка народилася. Нічого не питаю. Просто спостерігаю за тим, як віддаляється жінка з моєю дитиною.

— Вибачте, з дівчиною все гаразд? — питаю в хірурга, який виходить з операційної.

— Так, усе минуло чудово. Вона поки що непритомна, через кілька годин відійде від наркозу.

— А… а дитина як? — прочищаю горло.

— Дитина недоношена, але не хвилюйтеся, жодних патологій немає, спостерігатимемо.

— Дякую. Щось, може, треба?

— Це до Ганни Борисівни, — кивком вказує на жінку поряд.

— Добре, дякую.

Мені видають список того, що треба привезти. Ольга до пологового будинку приїхала не розраховуючи на те, що дитина з’явиться так швидко. Ось тільки я гадки не маю, де ключі від квартири Олі й чи купила вона заздалегідь усе для дитини.

Тому доводиться чекати, коли вона прокинеться.

— Максиме? — неголосно вимовляє дівчина, впізнаючи мене, коли я всьоме за останню годину зазираю до палати, щоб перевірити, прийшла вона до тями після наркозу чи ні. — Що з дитиною, Максиме? Де мій син?

Отже, син. В іншій ситуації я радів би й пишався, напевно. А поки що ця новина не викликає в мені жодних особливих почуттів.

Оля все ще не до кінця прийшла до тями, кілька разів її рве через наркоз. Я кличу на допомогу персонал, але чомусь ніхто не поспішає, для них це звичайна справа, ось тільки я не можу дивитися на те, як вона мучиться.

Подаю їй склянку води. Збиваю подушку. У палаті вона не одна. З нею ще чотири дівчинки. Потрібно б домовитися, щоб її перевели. І приплатити санітаркам, щоб стежили за нею як слід.

— Олю, напиши мені, що тобі з дому привезти. Мені тут твоя лікарка теж невеликий список накидала. Тебе завтра переведуть до іншого відділення, тобі лікування потрібне. Доведеться якийсь час залишитися тут.

— А дитина? Його тут залишать? — чіпляється за мою руку й дивиться на мене величезними зляканими очима.

— Не знаю, — вимовляю тихо. — Не питав.

Вона киває, губи її на тонку лінію перетворюються від досади.

— Ключі в мене в сумочці візьми, я тобі адресу смс скину.

— Ти переїхала в іншу квартиру?

— Так. Напишу, що де знаходиться. Там майже все зібрано для пологового будинку.

Я їду за вказаною адресою, яка приводить мене до обшарпаної п’ятиповерхівки в якійсь глушині. У під’їзді смердить сечею. Стіни до каменю обсипалися. Ставлю собі питання, чи не помилився я, але ключ підходить до дверей. Дивуюсь, тому що за ними не тамбур на кілька квартир. А довгий коридор із купою дверей.

Комуна?

— А ви хто, юначе? — виходить мені назустріч жінка в халаті.

Я мовчки обходжу її, відчиняю двері до кімнати, оглядаю тісний простір. Відразу поглядом на ліжечко натикаюся біля вікна. Ремонт стерпний, але місця для життя з дитиною зовсім немає.

Дістаю із шафи спортивну сумку з речами, змінний одяг, деякі дрібниці. Замикаю двері, сам відчуваю дивні почуття. Що в житті Олі ці пів року, що ми не бачилися відбувалося? Як вона жила взагалі?

Гальмую в коридорі, повертаю голову в бік кухні. Потім заглядаю у ванну кімнату. Повна антисанітарія. Відразу життя в гуртожитку згадується, і то там умови кращі будуть. Як тут взагалі з дитиною жити? Ще й ліфта немає, четвертий поверх. Коляска.

Швидким кроком залишаю цей будинок. Це не мої проблеми, як жила й житиме Оля. Чорт, адже я не хотів цієї дитини. Адже ми все тоді обговорили. Якого біса все так повернулося?

Із силою б’ю руками по керму. Ненавиджу, коли не можу контролювати ситуацію. Усього одна ніч. Одна бісова ніч — і наслідки на все життя.