Глава 22.2

Макс з’їжджає на узбіччя дороги й гальмує, не звертаючи жодної уваги на машини, що сигналять йому через його різкий маневр.

Я відчиняю дверцята, і в легені вривається рятівне свіже повітря. Практично вивалююся із салону автомобіля. Упираюся спиною в машину й підіймаю голову до неба, насолоджуючись вечірньою прохолодою. Нудить страшенно. Не пам’ятаю, щоб мене так швидко заколисувало.

Чую, як грюкають двері з боку водійського місця, швидкі кроки в мій бік і стривожений голос:

— Все гаразд?

— Так, цілком.

— Ти виглядаєш надто блідою. Точно все гаразд? Може, викликати швидку?

Я розплющую очі й натикаюся на стривожений погляд Максима. Він стоїть переді мною без куртки, щулиться від холоду.

— Придбати тобі води попити? — кивком вказує на невеликий продуктовий магазинчик, поряд із яким ми припаркувалися. — Хочеш пити?

Я киваю у відповідь і спостерігаю за чоловіком. Він ховається за скляними дверима, а за кілька хвилин уже йде назад із двома пляшками води.

— Тримай, не знав, яку ти хочеш: газовану чи ні.

— Дякую.

Беру ту, що, судячи з етикетки, з мінеральних джерел.

Я роблю кілька ковтків і відчуваю, як повільно починаю приходити до тями. Ще кілька вдихів, і нудота йде, залишається лише неприємне запаморочення.

— Ти надто бліда.

— Все нормально, Максиме, просто твій ароматизатор для машини жахливий, — сміюся, намагаючись пожартувати. — Від його запаху та різкої їзди стає погано. Таке відчуття, що я побувала в “п’ятірці” дядька Васі, а не в новому позашляховику. Вже вибач за порівняння.

Максим усміхається, а потім, не кажучи ні слова, відчиняє дверцята машини, зриває той самий ароматизатор і викидає у вуличну урну.

— Не треба було цього робити, — дивлюсь на нього з подивом.

— Не парся, це дрібниці, — відмахується від мене, а я знову порівнюю його й колишнього чоловіка. Той швидше влаштував би істерику, доводячи, що в нього в машині елітний аромат і я все вигадую. А погано мені, бо тиск стрибнув.

— Поїхали, мені вже нормально, — кажу, не бажаючи більше затримувати чоловіка.

Він піднімає кілька важких пакетів до мене у квартиру. Ловлю себе на тому, що не можу від Макса погляд відірвати.

— Як у тебе справи? — запитую, дуже сильно бажаючи почути хоч якісь подробиці з його життя. Хоч щось про його стосунки з тією жінкою.

— Добре все, Оль. А ти як? Іван не з’являвся? Спокійно все? — він застигає на порозі, готовий піти.

— На щастя, про нього жодних новин. Сподіваюся, так буде й надалі. Напевно, він зайнятий своїми новими стосунками й забув про мене.

— Це добре. Мені час. До зустрічі.

— А… може, на вечерю залишишся? — запитую з прихованою в серці надією, що Макс ще трохи зі мною побуде.

— Дякую, але в мене справи ще сьогодні є.

Важко стримати розчарування. Зачиняю за ним двері й щоб зайняти себе хоч чимось і не думати про Максима, займаюся домашньою роботою, вбиваючи час.