Глава 21.2

Привіт усім) Після довгої перерви я нарешті відновлюю викладку цієї книги і неймовірно рада цьому) Вона вже дописана, проди поставлені на таймер по розкладу 2 дня прода, 1 вихідний. Після завершення книга стане платною, тому не відкладайте на потім) 

— Як почуваєшся? — голос Максима застає мене зненацька. Я одразу ж відводжу погляд від його обличчя, боячись бути спійманою за роздивлянням його.

— Вже набагато краще. Я зараз душ прийму і приготую тобі сніданок, — хочу підвестися, але чоловік не дає. Зупиняє мене, схопивши за руку, і змушує повернутися до ліжка.

— Лежи, я сам подбаю про сніданок. А ти поміряй температуру.

— Але… — хочу заперечити, але під поглядом Макса замовкаю.

Мені ніяково від того, що мені доводиться залишитися в ліжку, коли Самойлов господарює в мене на кухні. Він і так занадто багато для мене зробив, хоча не повинен.

Він приносить мені сніданок у ліжко. Яєчня з беконом і величезна чашка чаю з медом. А сам береться за роботу. Мені не залишається нічого, крім як спостерігати за ним.

До вечора Макс закінчує з ламінатом, виносить із квартири сміття, я на той час приводжу себе до ладу і спостерігаю за тим, як чоловік порається в коридорі з інструментами. Температура все ще тримається, я відчуваю слабкість, але приховую це від Макса, щоб він не хвилювався за мене.

— Ну, я піду, якщо щось потрібно буде, ти обов’язково дзвони.

— Дякую тобі велике, ти й так мені дуже допоміг. Не знаю, як дякувати тобі навіть.

— Не треба дякувати, Оль, адже ми не чужі одне одному люди, — усміхається він і знімає з вішалки куртку. — Гаразд, мені вже час, одужуй.

Я зачиняю за Максом двері й у квартирі відразу стає порожньо й занадто тихо. Минає лише кілька годин, а я вже сумую за ним і це лякає. Бракувало мені ще в найкращого друга Івана закохатися. Ми одне одного цілу вічність знаємо! Не варто все ускладнювати, а та ніч… та ніч була помилкою, про яку ніхто з нас не наважується навіть згадати.

*****

Мені нарешті стає краще, і я вирішую прогулятися парком. Втомилася сидіти у квартирі. Чужі стіни тиснуть, усе дратує. Від нестачі свіжого повітря навіть у голові паморочитися починає.

Сідаю в трамвай і їду майже до кінцевої. При вході в парк купую стаканчик гарячого ягідного чаю, булку, щоб лебедів в озері погодувати, і повільним кроком йду вимощеною бруківкою доріжкою.

На повні груди повітря морозне вдихаю, уперше за довгий час не почуваюся пригніченою.

Бажання написати Максиму з кожною хвилиною все сильніше. Не знаю, відколи звикла так до нього й побачила в ньому саме чоловіка, але точно знаю, що це бажання неправильне.

У пам’яті знову виринає новорічна ніч. Його губи, руки. Те, що відчувала з ним, так відрізняється від того, що було раніше з Іваном. І зненацька хочеться ще. Ганебні думки приходять раптово, доводиться змусити себе відволіктися, звернувши увагу на лебедів, що підпливли до краю озера.

Відриваю від булки невеликий шматок і кидаю у воду. Спостерігаю за тим, як птахи підпливають до нього і клюють. Поглядом ковзаю по людях, які здебільшого прийшли до парку сім’ями, і на мить відчуваю смуток. Прикро, що стільки років витратила не на того чоловіка й у результаті залишилася ні з чим. Не змогла розгледіти в ньому гнилизну, яку він так уміло ховав.

Повертаю голову в бік містка й завмираю. Кліпаю кілька разів, бажаючи, щоб мені здалося. Але ні, це і справді Максим. Стоїть, упершись долонями в поручні, усміхається, розмовляючи з якоюсь дівчиною. У нього поруч із нею прямо обличчя світиться. Не треба гадати, щоб зрозуміти, що в нього до неї є якісь почуття.

Мене немов цебром холодної води облили. У грудях тупий біль засів. Не можу погляду від них відірвати. Настрій різко вниз пішов.

Це його дружина?

Але ж… він же сам живе, не з нею. І хіба він міг би зрадити її зі мною, якби кохав її?

Безліч питань крутяться в моїй голові. Мене починає нудити. Востаннє дозволяю собі розгледіти брюнетку, яка, до речі, чимось зі мною схожа, і змушую себе відвернутися. Піти, доки Максим не помітив мене. Інакше це буде надто принизливо.

Усе, чого мені хочеться зараз — повернутися в орендовану квартиру й забути побачене. Одна річ — знати, що в нього хтось є. Бути впевненою, що він на межі розлучення. А інша — бачити на власні очі його з жінкою щасливим та закоханим.

Не знаю, чому це мене так зачепило, але найгірше: я зараз нічим не краща за ту Анну, яка спокусила мого чоловіка. Це огидне почуття роз’їдає мене зсередини. Примушує відчувати провину.

Нудота підступає до горла дедалі сильніше. Ледве встигаю просунути у віконце зім’яту купюру, щоб потрапити до громадського туалету в парку. Штовхаю дверцята в кабінку і з мене виходить весь сніданок.

Відчуваю слабкість та розбитість. Тремтячими руками викликаю таксі після того, як вмиваюся під крижаною водою. Хочеться плакати. Як би не намагалася стримуватись, щоками все одно стікають сльози.

Коли виходжу, оглядаюся на всі боки, боячись зіткнутися з Максимом. Майже біжу до виходу до таксі, що чекає на мене. Дихаю часто-часто і глибоко. Перед очима все розпливається.