Глава 20.1

Я сиджу на дивані, який Макс відсунув до вікна, і спостерігаю, як він працює. Фоном грає музика, у квартирі досить жарко, тому Самойлов в одній футболці, яка зовсім не приховує його м'язи.

Я попиваю чай із медом, це вже третя чашка, яку мені зробив Макс і змусив випити. Поруч на тумбочці куплені ним ліки. Він майже не розмовляє, повністю зосереджений на роботі. Декілька разів просив мене потримати дошку, щоб відміряти потрібну довжину.

- Сніг іде, - вимовляю здивовано, бо в прогноз погоди давно не заглядала і ніяк не очікувала побачити за вікном білі пластівці.

Макс піднімає на мене погляд.

- Наче на завтра обіцяли, - каже і знову зосереджується на роботі.

З кімнатою він закінчує надвечір, відганяє мене, коли я намагаюся допомогти йому пересунути диван на інший бік кімнати. Нагадує, що мені потрібно контролювати температуру.

- Я не маленька вже, це просто застуда. Давай краще  їжу тобі розігрію, ти ж весь день нічого не їв.

– Не варто, я сам можу.

- Ні, я все зроблю, - іду на кухню і дістаю сковороду.

Накриваю на стіл, заглядаю в кімнату, щоб покликати Макса і завмираю, бо саме в цей момент він вирішує переодягнутися в чистий одяг і знімає футболку.

- Ой, вибач, - пищу, коли він помічає, як я розглядаю його накачаний прес. Ховаюся за дверима, відчуваю, як вся тремчу, а щоки палають. І причина цьому — не висока температура.

Черговий порив вітру за вікном настільки сильний, що я здригаюся від переляку. Підходжу до плити, не наважуюсь обернутися, коли Максим заходить до кухні і займає місце за столом.

- Завтра швидше за все закінчу з кухнею та коридором. Навіть швидше ніж розраховував вийде. Потрібно буде ще плінтуса поїхати купити.

- Дякую, Максиме, ось, - я ставлю перед ним тарілку, все ще уникаючи його погляду. Підходжу до вікна, відсуваю фіранку. – Погода зовсім зіпсувалась. Як ти додому доїдеш?

- Сподіваюся, машину не доведеться розкопувати.

– В новинах кажуть, що весь міський транспорт зупинився, Максиме, – відриваю погляд від телефону та дивлюся на те, як чоловік з апетитом їсть. – І твою машину засипало снігом. Не бачу її у дворі.

Макс піднімається зі стільця і ​​підходить до мене. Мене знову у жар кидає від його близькості.

- Чорт, - лається він. - Не думав, що все так погано. Навряд чи дороги вже розчистили.

- У таку погоду небезпечно їхати кудись, Максиме. Напевно, доведеться залишитися в мене. Тільки… у мене один диван.

- У машині посплю, - без роздумів вимовляє він.

- У якій машині? З глузду з'їхав? Хочеш змерзнути? Я тобі ковдру і плед на підлозі постелю, - пропоную та ловлю на собі дивний погляд чоловіка.

- Гаразд, я тоді інструменти піду складу свої, щоб тобі не заважали. Виділиш мені рушник?

- Так, зараз, - протискаюся повз нього в коридор, дістаю з шафи чистий рушник.

Максим йде у ванну кімнату, квартира маленька, звукоізоляції ніякої немає, тому я можу почути, як він засуває шторку у ванній і включає воду. У голові знову та ніч. Самойлов, здається, вже справді забув про все, і тільки я ніяк не можу викинути це з голови.

Я мию посуд, намагаюся відволікти себе якось від того, що Макс ночуватиме тут.

- Де в тебе зарядка для телефону? Мій сів, – питає, зайшовши до тісної кухні.

Я обертаюся, з його волосся скочуються краплі води. Він виглядає так по-домашньому. Хочеться притиснутись до нього і це бажання мене лякає.

- Подивися у спальні, у верхньому ящику комода.

Макс киває та ховається за дверима. Я тягну час, але весь посуд помитий, стіл прибраний. Заходжу в кімнату, Макс сидить на дивані, розслаблено відкинувшись на спинку і клацає пультом. У кутку біля шафи ящик з його інструментами, акуратно складений ламінат, що залишився.

Я опускаюся на край дивана, подалі від Макса. Його присутність відчувається так гостро.