Глава 17.2

Я не знаю скільки часу проходить, перш ніж я наважуюсь повернутися назад до спальні. Розгублено верчу головою на всі боки. Макса немає. Речі акуратно складені на стільці.

Серце все ще шалено б'ється. Я так і не знайшла потрібних слів, тому мені легшає, коли не знаходжу його тут. Але й у квартирі Макса також немає. Стоїть труна тиша. Я навшпиньки заглядаю в кухню. Порожньо. Теплої куртки на вішалці у коридорі немає. Він пішов.

Сором розгоряється з новою силою. Я не знаю що робити. Ходжу сюди-туди по квартирі, то за зубну щітку хапаюся, кидаючи її в сумку до речей, то у вікно виглядаю. Ясно одне – Макс не хоче мене бачити. Потрібно піти. Тільки куди?

Я одягаю куртку, чобітки, виношу свої речі у коридор. Розумію, що одній мені не вдасться все забрати. Але проблема в іншому – як зараз доїхати до батьків? У новорічну ніч автостанція порожня. Але ж можна до ранку там почекати, правда? Залишилось викликати таксі та дочекатися його.

Я дістаю з кишені телефон, не встигаю нічого зробити. Вхідні двері відчиняються і в квартиру входить Максим. Окидає мене здивованим поглядом, оцінює обстановку по моїх зібраних валізах, які я викотила в коридор.

- Ти куди посеред ночі зібралася?

- Ти повернувся? – кажу єдине, що спадає на думку. Він застав мене зненацька. Я хотіла втекти, не попрощавшись.

- Я нікуди і не йшов. Колеги по роботі поряд проїжджали, святкували, попросили вийти на кілька хвилин, відзначити новий рік. Якщо тобі так не хочеться зі мною в одній квартирі перебувати, то я піду. У машині переночую, або до Вікторії на крайняк попрошусь.

Згадка про його дружину робить ще гірше. Я розгублено дивлюся на нього, кліпаю часто-часто, щоб не розплакатися. У мене руки тремтять так сильно, що доводиться сховати їх у кишені куртки, щоб чоловік не помітив.

- Ні, просто… Просто… Це була помилка. Думаю, нам не варто жити разом. Господи, я навіть не знаю, як після цього в очі тобі дивитися. Ти не подумай, я…

- Зупинися, - він робить крок уперед, скорочуючи між нами дистанцію. Заглядає мені у вічі, дихає часто, теж схвильований. - Не треба перекладати всю провину за те, що трапилося на себе. Давай… давай просто забудемо про це, гаразд? Вже пізно, йди спати, твої валізи нікуди не втечуть. А завтра я відвезу тебе, куди скажеш. Домовились?

- Так, - відводжу погляд від нього і неохоче стягую куртку. Бігти зараз на його очах було б безглуздо, шанс я вже втратила. – Я зранку з вокзалу до батьків поїду. Таксі викличу так що не турбуйся. Тільки речі, будь ласка, допоможеш мені вниз спустити.

Він дивиться на мене з сумнівом, здається, хоче заперечити, але не робить цього. Просто киває і, знявши черевики та куртку, проходить у квартиру. Поки я тупцюю в коридорі, Максим дістає з шафи запасну ковдру і подушку, і лягає на дивані в кухні. Я, неначе мишка, йду до спальні. Тихенько прикриваю за собою двері. Сідаю на ліжко в одязі, не наважуючись переодягатися. І до ранку витріщаюсь на годинник, благаючи час текти швидше.