Глава 17

Я роблю кілька кроків назад, він напирає. Я упираюся ногами в ліжко і падаю на м'який матрац, тягнучи за собою чоловіка. Він важко дихає, а в мене з грудей серце готове вилетіти.

Подумки я все ще заперечую те, що відбувається. Не можу повірити, що в мені горить бажання піддатися цьому чоловікові і забутися.

Забуваю про те, хто переді мною. Ми дивимося один одному в очі, у погляді Самойлова відображення мого замішання та бажання. Поки ніхто з нас не встиг передумати, він знову накриває мої губи. Я палко відповідаю на жаркі поцілунки, не можу надихатись їм, тягнуся до ґудзиків на його сорочці і зовсім не думаю про те, що буде після.

Поцілунки Макса стають неквапливими, руки ніжно ковзають по моєму тілу. Я подаюсь йому назустріч, відчуваю на своїй шкірі його подих. Я зовсім нерозумію що творю. Мене охоплює всепоглинаюча пристрасть.

Максимові руки проникають під одяг, погладжують мій живіт, розносячи по всьому тілу тисячі мурашок. Під натиском і ласками чоловіка моє натягнуте, наче струна, тіло нарешті розслабляється, і я прикриваю очі, піддаючись нашому божевіллю на двох.

Я не помічаю, як ми залишаємося без одягу, не помічаю, як плутаються під нами простирадла, як дряпаю спину чоловіка, чую його здавлений стогін і забуваю про все.

Є тільки я та він. Його пальці, що пестять мене так відверто, його губи, що не пропускають жодного міліметра мого тіла. Між нами тільки пристрасть і безумство, що заповнюють нас, поглинають та відрізають від усього світу та проблем.

Все це так відрізняється від того, що було доцього. З Максом мені хочеться більшого, з ним я згоряю, кричу, зриваючи голос. Все це на безумство схоже. Із Максимом усе по-іншому. Я і не думала, що може бути так ... Ваня завжди був не стриманим, рідко коли я отримувала задоволення. Ще він любив усілякі грубості, які вводили мене в обурення. А зараз… я тану…

Все закінчується так само різко і раптово, як і починалося. Ми завмираємо в обіймах один одного. Макс важко дихає мені в шию. Я обіймаю його, притискаю ближче до себе. В очах усе ще зірки танцюють, а у вухах дзвін.

Але ось я приходжу до тями, думки мої стають ясними. І відразу ж ціпенію. Хвилинне безумство минає, і я повертаюся в реальність. Мене трясе від того, що сталося. Ми з Максом стільки років знайомі. Він завжди був мені другом. Як… як тепер у вічі йому дивитися? Він тепер вирішить, що я легковажна дівка.

Я відштовхую його від себе, починаю панікувати. Задихаюсь. Тіло ниє від нашої близькості, мені стає шалено незручно перед чоловіком. Спочатку в хату його нахабно влізла, тепер ще й у ліжко. А коли згадую, що він одружений, вантаж провини придавлює бетонною плитою.

Господи, і чим же я краща за ту Ганну? Я зараз так само руйную чиюсь родину. Мені так бридко від цього всього стає.

Я хочу злізти з ліжка, щоб знайти свою сукню, але плутаюсь у простирадлах і майже падаю на підлогу. Макс ловить мене. Дотик його шкіри обпалює. Я сіпаюся убік від Макса.

- Пробач, я ... - я замовкаю, не знаючи що сказати. На нього не дивлюсь.

- Це ти мене пробач, - раптово каже Самойлов. Голос його охриплий, зовсім тихий. Він притягує мене до себе, обіймає, цілуючи маківку. Незручність між нами наростає. – Не знаю, що на мене найшло. Вибач. Чорт, Олю…

Він дихає важко, руки його зникають з моєї талії і я нарешті відсторонююся, сором'язливо прикриваючись ковдрою.

- Мені напевно... я... я... я в душ піду, - схоплююсь на ноги і разом з ковдрою ховаюсь за дверима ванної кімнати.

Я не знаю скільки часу проходить, перш ніж я наважуюсь повернутися назад до спальні. Розгублено верчу головою на всі боки. Макса немає. Речі акуратно складені на стільці.

Серце все ще шалено б'ється. Я так і не знайшла потрібних слів, тому мені легшає, коли не знаходжу його тут. Але й у квартирі Макса також немає. Стоїть труна тиша. Я навшпиньки заглядаю в кухню. Порожньо. Теплої куртки на вішалці у коридорі немає. Він пішов.

Сором розгоряється з новою силою. Я не знаю що робити. Ходжу сюди-туди по квартирі, то за зубну щітку хапаюся, кидаючи її в сумку до речей, то у вікно виглядаю. Ясно одне – Макс не хоче мене бачити. Потрібно піти. Тільки куди?

Я одягаю куртку, чобітки, виношу свої речі у коридор. Розумію, що одній мені не вдасться все забрати. Але проблема в іншому – як зараз доїхати до батьків? У новорічну ніч автостанція порожня. Але ж можна до ранку там почекати, правда? Залишилось викликати таксі та дочекатися його.

Я дістаю з кишені телефон, не встигаю нічого зробити. Вхідні двері відчиняються і в квартиру входить Максим. Окидає мене здивованим поглядом, оцінює обстановку по моїх зібраних валізах, які я викотила в коридор.

- Ти куди посеред ночі зібралася?

- Ти повернувся? – кажу єдине, що спадає на думку. Він застав мене зненацька. Я хотіла втекти, не попрощавшись.

- Я нікуди і не йшов. Колеги по роботі поряд проїжджали, святкували, попросили вийти на кілька хвилин, відзначити новий рік. Якщо тобі так не хочеться зі мною в одній квартирі перебувати, то я піду. У машині переночую, або до Вікторії на крайняк попрошусь.

Згадка про його дружину робить ще гірше. Я розгублено дивлюся на нього, кліпаю часто-часто, щоб не розплакатися. У мене руки тремтять так сильно, що доводиться сховати їх у кишені куртки, щоб чоловік не помітив.