Глава 14.2

Проходить десь з півгодини, коли в мене нарешті проходить внутрішнє тремтіння і я можу спокійно завести машину і поїхати до будинку Максима. У мене є ключі від квартири, але я не наважуюсь відчинити ними двері. Натискаю на кнопку дзвінка та прислухаюся до звуків.

Клацають замки, у дверях з'являється обличчя Самойлова.

- Олю? Ключі загубила чи що? - І так це звучить: без звинувачень чи докору. Простий легковажний тон із часткою подиву.

Від цього мені стає ще гірше. Тому що від Івана я вже почула б полум'яну промову про свою курячу пам'ять.

- Ні… просто… просто думала може ти в душі чи ще щась.

Я проходжу в коридор, насилу стримуючи сльози. На Макса майже не дивлюся. На щастя, він теж не приділяє мені зайвої уваги. Йде на кухню, звідки доноситься аромат смаженого м'яса.

- Житло вдалося знайти сьогодні? - Летить мені з кухні.

Стає незручно перед чоловіком.

Я зупиняюся у дверях. Схрещую руки на грудях. Переступаю з ноги на ногу.

– Ні. Вибач. День був завантажений, взагалі нічого не встигла. Але ти не подумай, що я вирішила…. зловжити твоєю гостинністю.

- Олю, що за маячня? Я ж казав, що ти можеш залишитись наскільки тобі потрібно буде. Ми не перший рік знаємо один одного. Ти мене ні краплі не заважаєш. Адже я вдома тільки ночами зазвичай буваю. Так що перебирай варіанти не поспішаючи.

- Дякую, Максиме. Але мені справді незручно. Я сподіваюся, що хтось із подруг швидше повернеться до міста і я можу залишитися в них.

- У тебе тому настрій такий поганий? До речі, вечерятимеш? Макарони з м'ясом.

- Так, трохи зовсім насип.

Я сідаю на стілець. Спостерігаю за тим, як Макс спритно справляється на кухні. Ідеальний же чоловік. Цікаво, чому з дружиною не зрослося?

- То що з настроєм, Олю?

- Ваню бачила, - набираюся сили зізнатися. Все ж таки Макса варто попередити. – Він побачив, що я на твоїй машині приїхала, ну і… – я ховаю від нього свій погляд. Незручно таке говорити. - Загалом, він вирішив, що я йому з тобою зраджую.

Макс глибоко вдихає повітря, його ніздрі роздмухуються. Я бачу, що він сердиться.

- Вирішив вину на тебе перекинути? Ну-ну.

- Тож не дивуйся, якщо він завра до тебе підійде і почне маячню всяку нести.

- Він відпустку взяв за свій рахунок, тож ми з ним навряд чи перетнемося. Але суть справи я зрозумів.

– І ще. Я попросити тебе хотіла. Можеш зі мною додому поїхати. Там документи, гроші, все лишилося. Мені навіть квартиру нема чим сплатити.

Макс повертає до мене голову, пронизує виразним поглядом.

- Чому одразу не сказала?

Знизую плечима.

- Думала Ваня заспокоїться, і я сама заберу. Але сьогодні переконалася, що помилялася.

– Я сам поїду. Поговорю ще раз із ним.

Макс кладе дві тарілки на стіл, потім нарізає хліб і дістає з холодильника відкриту баночку огірків.

- Їж.

Я без зайвого ентузіазму колупаю вилкою в їжі. Але маю визнати, готує Макс смачно. Навіть звичайні макарони. Навіть соромно за свою готовку стає.

- Завтра на роботу? - Він піднімає на мене погляд.

- Так, - киваю.

- Добре, машину мою знову візьмеш. – Бачить мій німий протест і додає:

- Це не обговорюється.