Глава 13.2

Максим має однокімнатну квартиру в новобудові. Все тут натякає на холостяцьке гніздечко і жодної ознаки, що тут колись жила жінка.

- Ось, почувайся як удома, - він ставить мої сумки на підлогу у спальні. – Я завтра тільки повернуся, тож можеш спокійно розташовуватися у квартирі та шукати варіанти житла для себе.

- Дякую тобі велике, Максиме, - не знаю вже в який раз за день йому це кажу.

- Якщо щось потрібно буде або в чомусь не розберешся – пиши.

Я киваю, нахиляюся, щоб дістати з сумки домашній одяг, але біль у боку дається взнаки. Хапаюся за забите місце і морщусь.

- Що таке? – насторожується Максим.

- Нічого, просто вдарилася, там синець, мабуть, ось і болить.

- Покажи, - вимагає він і робить крок уперед.

Я неохоче тягну светр вгору і повертаюся до нього спиною.

- Як це сталося? – великим пальцем він торкається шкіри поруч із посинілою ділянкою. Я здригаюся і забуваю як дихати.

- Зачепилася за кут ліжка.

- Це Іван тебе штовхнув?

- Ні… він… так, Іван, - все ж зізнаюся я і відчуваю як розжарюється навколо Макса повітря.

- Потрібно лід прикласти, ходімо.

Я йду за ним у кухню. Він відкриває морозилку і дістає акумулятор холоду для сумки-холодильника, загортає його в рушник і простягає мені.

- Приклади, але ненадовго, щоб нирки не застудити. Мені треба йти, не соромся, бери з холодильника що захочеш.

 - Я постараюся швидше знайти житло, щоб не турбувати тебе.

Самойлов киває, потім за ним зачиняються двері, я ж сідаю на край дивана і не знаю куди себе подіти. Таке я навіть у страшному сні уявити боялася. Я тепер до біса боюся зустрічі з Іваном. Він же зовсім неадекватний.