Глава 13

Хвилини здаються вічністю. Нарешті двері під'їзду відчиняються і з дому виходить Максим. В руках у нього моя валіза. Він швидким кроком йде до автомобіля. Злий і незадоволений. Відкриває багажник, заштовхує туди мою валізу, голосно ляскає кришкою, закриваючи його.

Декілька хвилин він стоїть позаду машини, швидше за все намагається заспокоїтися. Господи, що там у них сталося взагалі?

Нарешті дверцята з боку водія відчиняються і Максим займає місце за кермом. Я дивлюся перед собою, страшно навіть слово вимовити. А ще дуже незручно, що Самойлов став свідком нашої з Іваном сварки.

- Дякую, - важко зітхаю я і знаходжу в собі сміливості повернутись обличчям до чоловіка.

Максим втомлено тре обличчя долонями. На щастя, на його обличчі немає синців, а кісточки пальців цілі. Це означає, що вони не побилися. Але розмова явно була не з приємних.

- Він часто так?

– Як? — дивлюся на нього з подивом, я ще не відійшла від того, що сталося, тож мислю повільно.

– Б'є тебе.

- Він не ... ти не так все зрозумів. Іван розлютився, штовхнув мене і я…

- Не виправдовуй його, - перебиває мене жорстким тоном. — Це справжнє домашнє насильство і одному богові відомо, чим усе закінчилося, якби ти не забула у мене в машині шарф і я не вирішив би піднятися до вас.

Між нами повисає довга  пауза. Я чую як голосно і часто дихає Максим. Хочу сказати що Іван завжди був хорошим чоловіком, жодного разу не було й натяку на рукоприкладство, але вирішую, що зараз виправдовувати чоловіка не найкращий момент.

- Що ти йому сказав? — тихо питаю я і відвертаюся до вікна. Сльози знову підступають до очей. Останнім часом я надто багато плачу.

- Ми поговорили по-чоловічому. Я сказав, що йому треба охолонути і поки він не одумається і не поводитиметься гідно, ти не повернешся додому.

- Дякую.

- Не варто подяк. Тобі є куди їхати?

Я замислююсь на мить. Киваю.

- До подруги. Зараз наберу її, попереджу.

Я дістаю з кишені телефон, пальці так сильно тремтять, що ніяк не можу знайти Аллу в телефонній книзі.

- Дай мені, - не витримує Максим і видирає в мене телефон. – Кого набрати?

– Клименко Алла.

Самойлов знаходить потрібний контакт і натискає дзвінок, передає мені телефон.

У слухавці чути гудки, але ніхто не відповідає. Я передзвонюю.

- Алло? Олю, ти трохи не вчасно. Я зараз у дорозі, Борис мене на лижах покататися запросив, тут зв'язку майже немає, — весело щебече моя подруга.

- О круто. Вітаю, - намагаюся, щоб мій голос не тремтів і не здавався розчарованим. - Гарного відпочинку тоді, чекаю від тебе фотографій.

Ми прощаємось і я опускаю руку з телефоном.

– Зараз спробую Марішу набрати.

Але Маринка також не в місті. На зимові свята рвонули до батьків чоловіка. А Надя Новий рік на островах вирішила відсвяткувати.

- Відвези мене, напевно, в готель, - кажу засмучено, а ще не знаю як попросити у Макса позичити мені трохи грошей, тому що вся готівка залишилася в квартирі, як і банківські картки.

- До мене поїдемо, - рішуче заявляє Максим і заводить двигун.

- До тебе? – перепитую розгублено. – А твоя дружина? Вона проти не буде? Якось незручно.

- Ми окремо живемо, тож не буде, - роздратовано вимовляє, ніби не хотів, щоб я про це дізналася, але довелося зізнатися.

- О. Вибач, - не стала докопуватися до подробиць, Максим завжди тримав у таємниці деталі свого подружнього життя. Але щось у них не ладналося, це було зрозуміло давно. Незважаючи на те, що він її безперечно кохав.

Максим має однокімнатну квартиру в новобудові. Все тут натякає на холостяцьке гніздечко і жодної ознаки, що тут колись жила жінка.

- Ось, почувайся як удома, - він ставить мої сумки на підлогу у спальні. – Я завтра тільки повернуся, тож можеш спокійно розташовуватися у квартирі та шукати варіанти житла для себе.

- Дякую тобі велике, Максиме, - не знаю вже в який раз за день йому це кажу.

- Якщо щось потрібно буде або в чомусь не розберешся – пиши.

Я киваю, нахиляюся, щоб дістати з сумки домашній одяг, але біль у боку дається взнаки. Хапаюся за забите місце і морщусь.

- Що таке? – насторожується Максим.

- Нічого, просто вдарилася, там синець, мабуть, ось і болить.

- Покажи, - вимагає він і робить крок уперед.

Я неохоче тягну светр вгору і повертаюся до нього спиною.

- Як це сталося? – великим пальцем він торкається шкіри поруч із посинілою ділянкою. Я здригаюся і забуваю як дихати.

- Зачепилася за кут ліжка.

- Це Іван тебе штовхнув?

- Ні… він… так, Іван, - все ж зізнаюся я і відчуваю як розжарюється навколо Макса повітря.