Глава 12

Я піднімаюся сходами, ігноруючи ліфт, дістаю ключі з сумочки і поспішаю швидше з усім покінчити. Заходжу в квартиру, відчуття, ніби ціла вічність пройшла з того часу, як я поїхала звідси.

Знімаю куртку та завмираю, бо з кухні долинають якісь звуки. Я оглядаю коридор і помічаю, що верхній одяг Вані на вішалці, черевики на полиці для взуття.

- Що, з'явилася таки?

Ну ні, тільки не це.

Я морщусь від голосу чоловіка. Я не готова зараз зустрінеться з ним віч-на-віч. Так, я трохи охолола і прийшла до тями, але це не означає, що можу безпристрасно сперечатися з ним і пояснювати чому я йду.

- Привіт, - кидаю недбало і йду до нашої спальні, не дивлячись на нього. Відкриваю шафу і дістаю з верхньої полиці валізу.

- Знову кудись зібралася, але забула попередити мене про це? – їдко вимовляє він, спостерігаючи з порога за моїми діями. Я вся тремчу. Не з першого разу вдається відкрити блискавку, потім починаю без розбору закидати у валізу свої речі.

- Я йду від тебе, Іване. І перш ніж ти мені щось скажеш, подумай про те, як брехав мені весь цей час і зраджував із чарівною капітаном Вороніною.

Я повертаюсь до нього та прибиваю його поглядом.У нього здивований вираз обличчя, але він відразу ж бере себе в руки.

- Що за нісенітниці ти несеш, Олю? Які зради? І де ти була ці три дні? Я обдзвонив усіх твоїх подруг, ніхто про тебе нічого не чув.

- Яка різниця де я була, головне, що мені відомо, де був ти. У готелі, - б'ю його словами, але Івана, виявляється, так просто не пробрати.

- У тебе чудова фантазія, Олю, а тепер припини істерику і нормально поясни де була.

Він перетинає кімнату і хапає мене за руку, коли я тягнуся до своїх речей на полиці і ігнорую його питання.

- Відпусти, - сіпаюся я, але його хватка міцнішає. Він стискає мою руку з такою силою, що за кілька годин точно проявляться синці.

- Поясни спочатку.

- Та нічого тут пояснювати! Я подаю на розлучення, Іване! Не можу навіть дивитись на тебе. Ти зрадник і брехун! Я ж так тебе кохала, на все готова була, а ти!..

- Яке до дідька розлучення? Ніякого розлучення, Олю, чуєш? — наступає на мене, в його очах палає лють і я вся стискаюсь від страху, бо ніколи його не бачила таким.

— Відпусти, - мій голос стає тихішим, але градус люті в крові ні скільки не падає, навіть незважаючи на те, що чоловік теж на межі і краще б мені не злити його зараз.

— Відпущу після того як ти отямишся. І перестанеш страждати чортівньою! Жодного розлучення, ясно тобі? - Він трясе мене як ляльку і відпускає так різко, що я падаю на підлогу, боляче вдарившись спиною об гострий кут дерев'яного ліжка.

Я ціпенію від страху, коли бачу з якою люттю Іван хапає мою валізу і кидає її з усієї сили об стіну. Речі розлітаються по підлозі, чоловік же смикає комір сорочки і повертається до мене. Я відповзаю до стіни, зараз я по-справжньому налякана. Здається, він взагалі не контролює своїх дій.

— Якщо я ще раз почую від тебе про розлучення - замкну в квартирі. Викинь із голови свої фантазії і краще приготуй чоловікові обід. Заодно поки готуватимеш розкажеш де вешталася весь цей час.

У мене з очей бризкають сльози від такого відношення до себе. Я раніше жодного разу не спостерігала в Івані жорстокості.

— Ти зрозуміла мене? Я не чую відповіді! - гаркає він і хапає мене за руку. Тягне на себе, вимагаючи щоб я піднялася з підлоги.

— Що тут у вас відбувається? - Ми з чоловіком завмираємо один навпроти одного, коли в нашу сварку вривається третій учасник.

Максим.

Він стоїть на порозі, в руках стискає мій в'язаний чорний шарф.

Як він тут опинився? Навіщо повернувся?

Я ковтаю ком в горлі, швидко стираю зі щік сльози і тягну вниз светр, що задерся. Іван робить кілька глибоких вдихів, бере себе в руки і повертається до Макса.

Очі Самойлова палають люттю і ця лють спрямована на мого чоловіка.

— У вас двері не зачинені, я стукав, - каже Макс із напущеним спокоєм.

— Ми начебто не домовлялися сьогодні зустрітися, — чоловік іде до нього назустріч, намагається вивести зі спальні, але в нього не виходить.

Макс окидає поглядом безлад навколо, моє перелякане заплакане обличчя і холодним, беземоційним голосом повільно наказує:

— Олю, візьми мої ключі, спустись і посидь у машині. Нам з Іваном треба про дещо поговорити.

Я не сперечаюся з ним і не відмовляюся від пропозиції. Мені зараз хочеться бути якнайдалі від чоловіка, що злетів з котушок. Майже біжу до Максима, боячись, що Іван зараз заборонить мені виходити, хапаю тремтячими пальцями ключі і, схопивши куртку з вішалки в коридорі, вибігаю в під'їзд.

Мене всю б'є від пережитого шоку. Я забираюся у салон автомобіля, який тільки-но покинула та заливаюся сльозами.

Максим та Іван залишилися у квартирі удвох і мені страшно. Самойлова немає надто довго. А раптом вони там повбивають один одного? Хоча навряд чи Макс влаштує через мене бійку.