Глава 10

МАКСИМ

Я дивлюся на дружину свого друга і не знаю, що робити. Не хотів зробити їй боляче, але й дурити не варіант.

Я все ще не можу зрозуміти Івана. У Ользі є все, що потрібне чоловікові. Вона гарна, ніжна, дотепна, прекрасна господиня та душевна людина. Я не знаю як у них там у ліжку, але шукати стосунки на боці, коли вдома чекає така жінка – неправильно.

Я знайомий з Ольгою та Іваном не один рік. Вони завжди були для мене прикладом справжньої родини. Сім'ї, яку я так хотів, але у нас з Вікою нічого не виходило як би сильно я не кохав її. Тому що кохати у шлюбі мають двоє, і бажати стосунків також двоє.

Наш шлюб був договірним. Їй була потрібна допомога, а я не зміг пройти повз. Кохав її давно, але її серце належало іншому і як би я не намагався, а зробити так, щоб вона відчула теж саме до мене – не зміг.

— Я ж казала що він зраджує мені, - з гіркотою в голосі вимовляє Оля. Її руки тремтять так сильно, що їй не вдається утримати чашку з чаєм, тому вона кладе її на стіл.

— Говорила, - роблю глибокий вдих. – Але я хотів переконатись у цьому особисто. Точніше, переконати тебе в тому, що ти помилилася, а в результаті став свідком брудної таємниці.

— А я не помилялася, — вона зовсім зникає. — Жінки таке відчувають.

— Не помилялася, - повторюю тихо і відводжу погляд від очей Олі, тому що я зараз частково винен у тому болі, який відбивається в них.

— Чого ти приїхав? Щоб мені це сказати? Так я і без тебе знала, що вони разом.

— Я приїхав, щоб ти не наробила дурниць. Ти ж захотіла б побачити все на власні очі, щоб точно знати, що Іван тобі зраджує.

Оля знизує плечима, я помічаю сльози в куточках її очей, вона ледве стримує їх. Мені хочеться обійняти її та запевнити, що на цьому життя не закінчується. Кому, як не мені про це знати? Але натомість сиджу на табуретці, наче приклеєний, і розмішую ложечкою чай.

Між нами висне напружене мовчання, ніхто з нас не знає, що сказати ще.

— Які плани маєш далі? Не будеш же тут всю зиму сидіти? - обводжу поглядом її скромне житло. Будинок зовсім не призначений для життя взимку. Тендітна Ольга не зможе розколоти поліно і тягати воду з колодязя.

— Подам на розлучення. Я завтра збиралася назад у місто поїхати, зберу речі доки Іван буде на роботі, кілька днів у подруги проведу, квартиру шукатиму. А далі... не знаю, щось думатиму, — сумно вимовляє вона.

— Мені шкода, Олю. Ви для мене з Іваном дуже близькі люди.

Ми знову мовчимо, тишу порушує лише свист вітру, що долинає з вулиці.

— Напевно, піду лопату пошукаю і подвір'я трохи розчищу, бо завтра не відкопаємо машину.

— Можеш, будь ласка, води з криниці принести? — несміливо питає Оля. — Помитись нормально хочу, раз у нас тепер тут тепло. Ох, ти навіть не уявляєш, як я мерзла ці два дні. У магазині не було жодного обігрівача, а райцентр надто далеко, їхати не було сил, — вона намагається контролювати свій голос, здаватися веселою та байдужою до того, що відбувається, але актриса з неї нікчемна.

— Звісно, ​​якщо щось ще треба - говорити. Я до ранку залишуся, гаразд? Зараз кудись їхати не безпечно.

— Звичайно, Максе, про що мова. Я б тебе й не пустила нікуди у таку погоду.

Я приношу Олі води, потім у сарайчику знаходжу лопату і розгрібаю у дворі сніг. Через кілька хвилин стає жарко від роботи і я розстібаю блискавку на куртці. Розчищаю навколо машини Олі, згрібаю сніг із лобового скла та даху. Чомусь майже впевнений, що завтра навряд чи хтось виїде з цього села. Снігоочисник сюди дістанеться не скоро, кучугурами їхати не найкращий варіант, хоча траса близько, але в Олі седан ще й задньопривідний.

Потім зупиняюся, щоб перепочити, повертаю голову до будинку і застигаю. Забуваю навіть як дихати. Оля хоч і зашторила вікна, але тканина тонка, до того ж, не закриває вікно до кінця. І мені зараз чудово видно її оголену спину. Вона стоїть, нахилившись перед тазом, і змиває піну з плечей.

Я не можу відвести від неї очей. Витончена, струнка, гарна. Жар у тілі стає нестерпним. Я різко виштовхую з грудей повітря і відвертаюсь. До чого докотився: зазираюсь на дружину друга, хай і майже колишню дружину. Швидше за все позначається тривала відсутність жінки в моєму ліжку. Не інакше.

Я повертаюся до будинку лише коли впевнений, що Оля вже помилася. У неї мокре волосся і вона вже не в курці та шарфі. У хаті стало спекотно.

- Тут тільки одна спальня, я постелі тобі, а сама ляжу в кухні на дивані, - вона збентежена моєю присутністю, але я не розумію чому. Ми знаємо одне одного давно.

- Не треба, я нормально влаштуюсь на дивані, а ти виспись добре, завтра якщо розчистять сніг поїдемо до міста.

- Добре, я тоді принесу тобі подушку та ковдру. І трохи пошумлю на кухні, ти не проти? Потрібно посуд помити.

- Звичайно, я ще не збираюся лягати спати.

Я розкладаю диван, Оля приносить постільне, намагається застелити, але я відбираю у неї простирадло.

- Олю, я не безрукий, сам упораюсь, не хвилюйся.

Вона хитає головою та підходить до кухонного гарнітуру. Я сідаю на край дивана і спостерігаю за Олею. Вона невисока, з акуратною фігуркою і довгим чорним волоссям. Її рухи плавні та впевнені. Вона повна протилежність моєї Вікторії, але око притягує.