Глава 8.2

***
Я виїжджаю на дорогу, востаннє глянувши на Макса у дзеркало заднього виду. Настає почуття полегшення. Нарешті я одна.

Телефон все ще вимкнений, але там кілька повідомлень від Івана. Спочатку хвилювався, що я зникла, потім обурювався, що забрала машину. Мама все ж таки не втрималася і сказала йому, що я у подруги, тому він заспокоївся.

Я вмикаю радіо та салон автомобіля заповнюють звуки музики. Їхати справді недалеко, хвилин сорок і я шукаю потрібний мені будинок. Тут лише п'ять вулиць, тож загубитися було б складно.

Зелені ворота та біла цегляна огорожа – як і казала подруга. Паркуюся на під'їзній доріжці, застібаю куртку та виходжу з машини. В обличчя одразу ж ударяє холодний вітер. Я йду до сусідки, стукаю у двері, сподіваючись, що не дуже рано заявилася.

- Доброго ранку, - привітно посміхаюся літній жінці, коли її голова висовується з-за прочинених дверей.

- Здрастуйте, - вона з цікавістю розглядає мене.

- А я Оля, вам мала...

- А, Олечко! Проходь-проходь, люба. Мене Марія Миколаївна звуть. Я зараз ключі принесу, ти  замерзла напевно? Там же опалення немає, Федько то помер років п'ятнадцять тому, то тут ніхто й не жив. Маринка тільки влітку приїде з родиною на шашлики та ягід зібрати і фруктів. У них там черешня за будинком така соковита, щороку врожай дає.

Я заходжу в тісний коридор і спостерігаю за тим, як жінка перевіряє ящик за ящиком у тумбочці, намагаючись знайти ключі.

- Якщо раптом щось потрыбно - ти звертайся, не соромся.

- Добре, дякую вам.

– А ти надовго до нас? - Вона простягає мені зв'язку ключів, дивиться на мене допитливим поглядом.

- На тиждень, не більше, - знизую плечима.

- У мене яйця домашні та молочко коров'яче є, якщо що. Я по суботах на базар у райцентр їжджу.

- Було б чудово, якби у вас можна було купити з десяток яєць та літри дві молока, - усміхаюся цій діловитій жінці.

- Добре, я до обіду тоді підготую, зайдеш забереш.

- Домовилися. Ще раз дякую за ключі.

Я покидаю будинок сусідки та йду до хвіртки сусіднього. Підбираю ключ до замку та відчиняю ворота, щоб загнати у двір машину.

Дім і справді старенький, але доглянутий. Видно, що не занедбаний, хтось приїжджає сюди час від часу і прибирає у дворі та саду. Дверні замки легко піддаються, я відмикаю двері і заглядаю всередину. Маленька веранда з великими вікнами виглядає як з дитинства. Бабусин будинок був схожий на цей, поки батьки не перебудували його на сучасний лад.

Я переношу в будинок свої речі та продукти. А ще три баночки огірків, якими мене пригостив Максим. Електрика, на щастя, в будинку є. На відміну від води та опалення. Усередині дуже холодно. Так, що з рота йде пара. Я починаю сумніватися, чи правильно зробила, що відмовилася від пропозиції залишитися в обжитому дачному будиночку Макса. Там принаймні туалет і душ були всередині будинку.

Гаразд, адже я хотіла відволіктися від міського життя, побути наодинці зі своїми думками і подалі від чоловіка? Ось, будь ласка, все як мріяла.

Насамперед я знаходжу за будинком дрова і вношу в будинок кілька розрубаних гілок. Потім намагаюся розтопити пічку, чого ніколи в житті не робила. Але в результаті диму стільки, що у будинку неможливо дихати.

Я відкидаю цю ідею. Кошуся на маленьку електричну плитку, сподіваючись, що вона зможе обігріти хоча б кухню. Відкриваю всі вікна, щоб провітрити кімнати і стає ще холодніше. Почуття безпорадності перекриває всі інші. Я злісно штовхаю ніжку табурету і тру долонями очі. Треба заспокоїтись і щось вигадати. Зрештою тут має бути магазин, щоб можна було купити обігрівач.