Глава 5

Руки тремтять і я не з першого разу влучаю ключем у запалювання. Втеча – це відчайдушний крок насправді.

Іван розсердиться, коли дізнається, що я взяла машину, але мені все одно. Надворі хмарно, все ще горять ліхтарі. Я вмикаю ближнє світло та повільно вирулюю із двору на дорогу. Губи покусані до крові, через сльози все розпливається перед очима. Добре, що в цей час місто майже порожнє, тому що зосередити всю увагу на дорозі не виходить.

Я з переляком поглядаю на телефон, який кинула на переднє пасажирське сидіння, чекаю, що Іван виявить моє зникнення і подзвонить, але телефон мовчить. Цілком імовірно, що чоловік просто досі спить. Він прийшов лише кілька годин тому.

Я все ще не можу повірити, що він ось так просто зрадив мені. Як після цього він наважився дивитися мені в очі? Спати поряд, цілувати, говорити про кохання? Але ще гірше те, що я гадки не маю як бути далі.

На виїзді із міста мене трохи відпускає. Їхати до батьків не варіант, почнуться розпитування з їхнього боку, та й Іван мене швидко знайде. Тому зменшую трохи швидкість, тягнуся до телефону та набираю свою давню подругу.

- М-м-м, Олю, чого так рано не спиться тобі? - сонно бурчить вона.

Я прочищаю горло, намагаюся, щоби мій голос не видав мого стану.

- Пробач, Маринко. Слухай, а ти дім діда в селі продала?

- Ні, хочеш купити?

Я нервово сміюся.

- Мені б на тиждень від усієї цієї міської метушні сховатися десь. Чи можна буде в тебе?

- Звісно, ​​Олю, які питання? Тільки там водопровід несправний, доведеться з криниці воду носити.

- Це не проблема, - видаю на автоматі, навіть не замислюючись насправді, що відсутність води та ще й узимку взагалі-то справжня проблема. Для мене зараз головне потрапити до місця, де мене ніхто не знає та не знайде. А потім дати волю сльозам та почуттям.

- Я тоді сусідку наберу, попереджу, що ти зайдеш за ключем.

- Дякую тобі величезне!

- Оль, у тебе взагалі все гаразд? Я знаю, що з тебе нічого не витягнеш якщо ти сама не захочеш поділитися, але якщо що ти знаєш, я завжди готова вислухати і допомогти.

- Звичайно, - горло стискує спазмом, сльози знову розтікаються по обличчю. – Дякую тобі, Марино. Ти тільки це... Івану не кажи де я, якщо раптом питатиме. Добре? Я потім якось розповім тобі все, обіцяю.

Я скидаю виклик, долонею розтираю вологу по щоках. Якщо пам'ять мені не зраджує, до села Марини їхати десь години зо три. Саме буде час, щоб подумати.

Потрібно ще по дорозі заскочити на заправку, купити питну воду і перекусити щось, хто знає чи є там взагалі магазин? З такими думками я їду ще годину, а потім двигун починає працювати якось дивно, стукати, і, зрештою, машина просто глухне посередині дороги.

- Прекрасно! Просто чудово! - відчайдушно б'ю руками по керму, коли вдесяте безрезультатно намагаюся завести автомобіль.

Я ж просила Івана відвезти машину до сервісу, двигун барахлити тижні зо два тому почав, і він сказав мені що відвіз! І навіть допізна затримався на СТО, щоб забрати її того ж дня. Невже й тут збрехав?

Я вмикаю аварійку і намагаюся зібратися з думками. Все в моєму житті йде до біса. По склу починають тарабанити великі краплі дощу. Навіть погода проти мене.

Я відкриваю онлайн-карту, щоб визначити своє місце розташування, і розумію що за кілометри навколо жодного населеного пункту. Тобто викликати евакуатор, швидше за все, доведеться з міста. А повертатися туди жахливо не хочеться, адже я  від чоловіка втекла.

Прикриваю повіки та відкидаюся на спинку сидіння. Прикушую до болю губу, душевний стан огидний. Починаю шукати номер евакуатора, коли раптом згадую, що десь тут дачний кооператив. Ми сюди їздили у гості до Макса. Це звичайно не найкращий варіант, та й не факт, що він уже приїхав, але надія на порятунок починає прокльовуватися. Можна сказати йому ту ж версію, що й Івану, що їду до батьків, він подивиться машину, можливо навіть вийде полагодити, а коли чоловік почне шукати мене, Самойлов навіть не здогадається в який бік я поїхала.

План дурний, але інакше доведеться повертатися назад. Ще й евакуатор кілька годин чекатиму, не кажучи вже про нечувану суму грошей, яку потрібно за нього заплатити.

Знаходжу в телефонній книзі контакт Максима та з прискореним серцебиттям слухаю гудки у слухавці.

- Так, Олю? – його голос звучить бадьоро, що вселяє в мене надію. Адже він казав, що рано вранці поїде на дачу, так що міг уже бути недалеко.

- Привіт, Максиме. Вибач, що турбую тебе, але в мене невелика неприємність трапилася. Я поїхала вранці до батьків, а дорогою затихла машина. Не знаю в чому річ. Евакуатор довго чекати, а я десь недалеко від твого дачного селища. Ти вчора згадував, що вранці сюди їхати збирався і я...

- Скинь мені свою геолокацію, Оль, я ще в дорозі, поїду одразу до тебе, - не дає мені договорити чоловік.

- Так, звісно, ​​зараз. Дякую тобі.

Я здригаюся від переляку, коли у вікно з мого боку хтось стукає. Повертаю голову і заспокоююсь: Максим стоїть біля машини. Краплі дощу стікають його волоссям. Я натискаю на склопідйомник і вітер ударяє в обличчя. Надворі холодно і вирує злива.