- Друг, ти куди зібрався, залишся, - вчепився в його руку Іван. А я так і застигла на місці, не знаючи, як реагувати на пропозицію Макса.
- Та мені завтра вранці все одно на дачу виїжджати, я не збирався затримуватись надовго, - відмахується Самойлов. - Так що довезу твою дружину в цілісності та безпеці, і ти будеш спокійним.
- Гаразд, до понеділка. Олю, напишеш мені, коли додому дістанешся, щоб я не хвилювався.
- Добре. Приємного всім вечора і до побачення, - насилу видавлюю з себе усмішку, мазнувши поглядом по Ганні. Чомусь саме зараз в голову приходить думка, що можливо залишати Івана одного на святкуванні, коли вона поруч не розумно.
Але з іншого боку, якщо він і зраджує мені, то хіба є різниця, чи станеться це ще один раз чи ні?
Я притискаю до грудей клатч і йду за Максимом, не кажучи ні слова. Ми забираємо верхній одяг із вбиральні, Макс допомагає мені надіти пальто. Мовчки йдемо до його припаркованого автомобіля. Мені зараз ні про що говорити не хочеться, тому я навіть рада такій мовчазній компанії.
Він відкриває мені передні дверцята і допомагає забратися всередину його темного монстра.
- Якщо раптом стане гірше, одразу кажи і я зупиню. Якщо потрібно – я можу заїхати в аптеку на шляху до твого будинку.
- Дякую, все гаразд, не потрібно в аптеку, це просто тиск, - брешу я, а у самої серце з грудей вистрибнути готове. Занадто багато думок у моїй голові про чоловіка.
Максим обходить автомобіль і займає місце водія. Заводить двигун, знімає верхній одяг та кидає на заднє сидіння. Поки машина прогрівається, ми сидимо, дивлячись перед собою.
- Іванові варто було поїхати з тобою, на тобі зовсім обличчя немає. Може, відвезти тебе до клініки? Я почекаю, поки тебе оглянуть, - раптово пропонує Самойлов, а мені так гірко стає. Чому це каже він, а не мій чоловік, який мав подбати про мене? А натомість він залишився розважатися на банкеті.
- Не треба, - хитаю головою, а після нетривалої паузи додаю, - твоїй дружині пощастило з чоловіком. Ти хороший, Максиме.
Сльози образи, розчарування, а ще неминучого підступають до очей. Я стираю їх долонею.
- Гей, ти чого, - він обхоплює пальцями моє підборіддя, - у вас з Іваном якісь недомовки?
Я вивільняюся від його хватки, відвертаюся, щоб не дивитись у його очі. Я знаю, що Максим ніколи не видасть Івана. Я питала у нього ще в день народження чоловіка, чи є в нього інша, і Самойлов запевнив, що чоловік не зраджує мені. Але жіноче серце ніколи не бреше.
— Ми вже можемо їхати? — питаю, бо хочу опинитися на самоті. А ще відкрити сейф.
Дорогу додому пам'ятаю погано, не помічаю нічого, що проноситься перед очима. З силою стискаю клатч на колінах, бажаючи щоб мої припущення виявилися грою уяви.
- Приїхали, - врізається в думки голос Максима. Я розгублено дивлюсь на нього. Приводжу себе до тями, видавлюю вдячну посмішку.
- Дякую, Максиме.
Смикаю за ручку дверей і здивовано дивлюся на чоловіка, який виходить за мною.
- Проведу тебе до дверей, ніч все ж таки на вулиці, а у вас не комплекс із особистою охороною, - він окидає поглядом нашу дев'ятиповерхівку.
- Це зайве, - я щільніше кутаюсь у пальто, але вітер пробирається через тонкий капрон і я починаю тремтіти ще сильніше.
Стук моїх підборів виразно чути в тиші під'їзду, як і важкі кроки Максима. Він піднімається за мною і лише коли я закриваюся на ключ зсередини - йде.
Варто мені опинитися в квартирі, навіть не роззуваючись, я біжу до вітальні. Мені чомусь здається, варто мені відкрити сейф, як тут же з'явиться чоловік і застукає мене за цим.
Ключа на попередньому місці немає, і я починаю психувати. Перевертаю всі ящики в столі, поки потрібний предмет не падає з дзвоном на паркет.
Тремтячими руками вставляю ключ у замкову щілину сейфа. Майже не дихаю. Серце в грудях так б'ється, що голосне тук-тук віддає у вуха. Я провертаю ключ, прикриваю повіки на кілька секунд, намагаючись заспокоїти нерви, що розбушувалися. Нехай усе буде не так, як я собі надумала. Будь ласка, господи!
Відчиняю маленькі дверцята і моє дихання рветься. Відчуття, що з кімнати різко викачали весь кисень. Коробочки із сережками немає. Я не вірю своїм очам. Безглуздо зізнаватись, але я сподівалася. До останнього сподівалася, що запізнення чоловіка на день народження було дійсно пов'язане з роботою, що дорогий годинник йому подарували колеги, що сережки, які були на Ганні лише збіг.
Але це ніякий не збіг.
- Господи ...
Я опускаюся по стінці на підлогу. Ховаю в долонях обличчя й гадки не маю як далі з цим жити. За що? Чому? Звичайно я не застала їх у ліжку, і може я все не так зрозуміла, але я чудово знаю, що не варто будувати із цього приводу ілюзій.
Але хочеться.
Я підводжуся з підлоги і мчу до коридору, де залишила телефон. Ноги підгинаються на високих шпильках, і я мало не падаю. Не з першого разу вдається зняти блокування на телефоні. Схлипи раз у раз вириваються з мого горла. Я дихаю ротом. Рвано і жадібно. У пальто жарко в квартирі, але я не маю часу його зняти. Я хочу додзвонитися до Івана, скажу, що мені дуже погано, щоб приїжджав. Він приїде, приїде і тим самим доведе, що між ним і Ганною нічого немає.
#2874 в Любовні романи
#1401 в Сучасний любовний роман
#798 в Жіночий роман
Відредаговано: 23.06.2024