Глава 3

– Що? – перепитую у Марини, бо шум і голоси навколо раптово зникли, а погляд сфокусувався лише на сережках Ганни. Із зеленим камінням. Під колір моїх та її очей.

- Запитую, чи не хочеш вийти припудрити носика? – нахиляється до мого вуха Марина.

- Так, звичайно, - вимовляю розгублено, намагаючись взяти під контроль свої емоції. Провітритися і охолонути мені зараз дуже не завадить.

У голові думки вже самі вишикували цілий ланцюжок подій. Але я не хочу в це вірити. Іван не може мені зраджувати. Ми кохаємо один одного, я б помітила якби було щось не те, та й яка зрада з його боку, коли він кожен мій крок контролює від ревнощів?

Це просто збіг. Не більше. Але ревнощі підштовхують мене викликати таксі зараз і вирушити додому, щоб переконатися, що мій подарунок все ще в сейфі.

- Ти бліда якась, - зауважує дівчина.

- Душно просто, ось і голова запаморочилася, - відмахуюсь від неї, а в самої в голові гуде так, ніби знаходжуся поряд з турбіною літака.

- Цілий вечір п'єш сік, до алкоголю не торкаєшся, тепер ось запаморочення, невже у нашого капітана скоро народиться малюк?

– Що? Ні, - сміюся у відповідь. – Ми вирішили поки що не поспішати з дітьми. Через два роки, коли виплатимо кредит за квартиру почнемо щільно займатися цим питанням.

- Для дітей ніколи не рано, - хитає головою Марина, смикаючи за ручку дверей вбиральні. — А кредит — це дрібниці, у вас ще є час, а головне — стабільність і сили. У нас із Мишком он двоє тільки підросли, а ми вже про третього думаємо.

- Я поки не уявляю себе у ролі матері, хоча не заперечуватиму – дитину дуже хочу.

Я зітхаю і підходжу до раковини. Уважно розглядаю своє відображення. І справді бліда. Перед очима все пливе, а руки тремтять.

- А ця Аня, ти знаєш її? Із чоловіками нашими працює? - цікавлюсь як би між іншим, намагаючись не видавати свою зацікавленість у цій дівчині.

– Так, в одному відділі працюють. Донька відставного генерала. Михайло казав, по блату її просунули, зірочки ні за що дали, тепер ходить і важливу птицю з себе зображує, а на ділі папірці у відділі перебирає. Ні на що більше не здатна.

Марина кривиться. Потім дістає із сумочки помаду і підводить губи.

- На корпоратив уже вбрання купила? - Запитує в мене.

- Який корпоратив?

– Новорічний. Іван ще не казав тобі? Двадцять дев'ятого забронювали залу в «Хмарах», мабуть весело буде.

– Нічого про це не говорив. Це скільки лишилося? Півтора тижні? Ох, я на двадцять дев'яте жодного вільного місця не знайду на макіяж і зачіску, - стогну я, на якийсь час відволікаючись від теми зрад.

- Не здивуюсь, якби твій за день тебе попередив. Що взяти із цих чоловіків? Ходімо?

- Так.

У грудях тліє хвилювання, я трохи охолонула, тепер мені здається маренням придумане мною. Наче у мого чоловіка і цієї Анни роман. Та бути не може, ось я дурна, накрутила себе.

Ми підходимо до наших місць, чоловіки нас поки що не бачать, як і Ганна. Настрій різко падає, бо навіть здалеку я помічаю як вона пожирає очима мого чоловіка, а той витріщається на неї у відповідь. І я безперечно впевнена, що вона зараз з ним фліртує.

- Скучив? - Я спеціально нахиляюся до чоловіка і цілую його в губи. Зазвичай ми не дозволяємо  зайвого на публіці, але зараз мене веде. Сережки так само не дають спокою, та й Ганна дивиться прямо на нас.

- Все добре? - Запитує чоловік.

- Так, голова просто паморочиться, - морщусь, щоб виглядати правдоподібно. Хочу якнайшвидше додому піти.

- М, до речі, Ань, з днем ​​народження, - раптом подає голос Максим і пропонує тост за іменинницю.

- Дякую.

- Так, зі святом, - вітає дівчину Михайло, - ви, капітан Вороніна, вчора так швидко втекли від нас, що ми не встигли вас привітати.

- Ну, в мене намічався приємний вечір, - кліпає віями вона і задоволено посміхається, коротко поглянувши на мого чоловіка. А я в голові прокручую о котрій Іван прийшов учора додому.

Здається, десь опівночі. Сказав, що за місто довелося мотатись по роботі, пробивати підозрюваного.

Аня ж, ніби знущаючись з мене, торкається до своїх сережок і як би ненароком починає грати з ними, привертаючи мою увагу ще сильніше. Сама ж усміхається спокусливою усмішкою. Чоловік, здається, на неї не реагує. Про щось захоплено розмовляє з чоловіками, а мені не по собі. Я ніби потрапила в одну з мелодрам, які так полюбляю дивитись вечорами по телевізору.

Я оцінюю дівчину і приходжу до невтішних висновків: я програю їй. Дуже сильно. З козирів у мене лише штамп у паспорті та прізвище чоловіка. У неї ж красиві повні груди, ефектна модельна зовнішність, ідеальне обличчя. Вона зриває всі чоловічі погляди навколо, увага справді звернена за столом лише до неї. Декілька чоловіків уже встигли підійти і запросити її на танець, але дівчина скромно відмовила.

Я на її тлі бліда сіра мишка у сукні з масмаркету. Ще й у стегнах трохи погладшала. Починаю ненавидіти себе через те, що кілька місяців тому закинула і зал, і здорове харчування. Але як утриматися, коли щодня Івану то котлетки готую, то пиріг якийсь печу?