Ольга
У двері задзвонили, і я поспішила вийти в коридор. Ох, хоч би це був чоловік! В нього сьогодні день народження. Ювілей. Тридцять років. Всі гості зібралися, а його ще немає, і на телефонні дзвінки не відповідає.
Я вже звелася вся. Адже обіцяв раніше відпроситися. Про жодні спецоперації не попереджав, а я тепер місця собі знайти не можу.
Я відчиняю двері, і надія одразу ж обсипається уламками на підлогу. За порогом друг чоловіка Максим.
– Привіт, – вимучено посміхаюся я, а потім із завмиранням серця питаю:
– Іван не з тобою?
Той дивиться на мене з подивом.
- Так він раніше пішов. Відгул на півдня взяв.
Я ще ширше усміхаюся, приховуючи свій страх та розчарування.
- Його що - ще немає?
Качаю головою. Максим хмуриться.
- Напевно, вирішив у магазин дорогою додому заїхати, я йому список відправила, треба дещо докупити. Ти роздягайся, проходь, Максиме, - заметушилася я, знову одягаючи маску гостинної господині.
А в грудях із подвоєною силою розросталася тривога. Раптом із чоловіком щось трапилося? Раптом в аварію потрапив чи, що ще гірше, бандити якісь викрали його? З такою роботою, як у них із Максимом, ніколи не знаєш, з якого боку чекати загрози.
– Це імениннику. - Чоловік віддає мені невелику коробку з червоним бантом. – Іванові має сподобатися, – усміхається він.
- Спасибі. Я віднесу до інших подарунків. - Приймаю коробку і киваю Максимові у бік вітальні.
Максим у нас найчастіший гість. Я знаю, що він одружений, але жодного разу не бачила його із дружиною. На шашлики, свята та просто дружні посиденьки сім'ями він завжди приходив один, хоча про Віку розповідав багато. Іван казав, що там все складно, але наскільки – я ніколи не уточнювала.
З вітальні чуються голоси рідні та наших друзів, я ж ховаюся на кухні і знову намагаюся додзвонитися до чоловіка. Марно. Гудки йдуть, а слухавку ніхто не бере. Я дістаю з духовки качку, натягую на обличчя посмішку та виходжу до гостей.
- Так, давайте, мабуть, починати без Івана, бо все вже й так майже охололо. Він трохи запізнюється, як завжди, весь у роботі, - майстерно брешу я, уникаючи погляду Максима.
Мені незручно перед гостями і водночас страшно за Івана. Але якби з ним щось сталося, мене б тоді точно сповістили? Де ж ти, Іване?
Мені шмат у горло не лізе, відсторонено спостерігаю за гостями, на автоматі відповідаю на запитання, сама ж на телефон поглядаю. Восьма вечора вже.
Нарешті в коридорі чується якась метушня. Я підскакую і вилітаю з вітальні, стикаюся з чоловіком прямо на порозі.
- Нарешті, - обіймаю його, напруження, що скувало мене, відпустило. - Ти де був? Я тобі додзвонитися не могла.
– Так на роботі дещо трапилося, довелося затриматись. Не вдалося раніше відпроситися у начальства, - знизує плечима він, а потім йде до гостей приймати привітання.
Я ж застигаю на місці, дихати важко. Натикаюся на проникливий погляд Максима, котрий все чув. Він знає, що Іван бреше. І я це також знаю. Він сам мені сказав, що чоловік пішов ще в обід.
Погані думки та підозри закрадаються в мою голову. Має іншу жінку? Що могло змусити його так затриматися, а потім ще й збрехати?
Мені терміново потрібно повітря. Я йду в кухню, відчиняю двері на балкон і жадібно ковтаю морозне повітря. Тіло відразу ж замерзає. Надворі мінусова температура, а я в домашніх капцях і тонкій сукні. Але мені все одно. Я обхоплюю себе руками за плечі та просто дивлюся перед собою на вогні міста.
Мені так прикро стає. Я старалася, стіл накрила, подарунок йому приготувала, торт неймовірно гарний замовила, а він... не зміг вчасно прийти на власне свято і навіть не попередив.
Раптом на мої плечі лягає чоловіча куртка, і я здригаюся. Обертаюся, помічаючи Максима. Він рівляється зв мною, стоїть поруч, вхопившись руками за залізні перила, і мовчить. Я відганяю непрохані сльози. Роблю глибокий вдих, набираюсь сміливості і питаю його:
– Іван зраджує мені? Має іншу жінку? Ти ж його найкращий друг і, напевно, знаєш. Прошу, відповідай мені, не бреши. Я нікому не скажу, від кого дізналася. - Дивлюся на нього благаюче.
Напевно, я зараз виглядаю дуже жалюгідно.
Максим важко зітхає, з рота виривається біла хмарка пари, я вся тремчу чи то від морозу, чи то від нервів.
- Оль, - він кладе долоні на мої плечі, розвертає мене до себе, зазирає прямо в очі, - ти дружина, про яку мріє кожен чоловік. Неймовірно красива, добра, господарська, розумна та цікава. Таким жінкам, як ти, не зраджують. Тому викинь із голови дурості та йди до чоловіка. Він, швидше за все, в каптерку до Назарова забіг, а той, сама знаєш, тільки привід дай, просто так від нього не вийдеш.
Я бентежусь від його слів. Чоловік мені ніколи такого не казав. Він узагалі у мене не романтик, суворий військовий до глибини душі. Сказав: "Кохаю тебе, так що через місяць одружуємося", - і відразу ж виконав без зайвих реверансів.
#2374 в Любовні романи
#1121 в Сучасний любовний роман
#658 в Жіночий роман
Відредаговано: 23.06.2024