Розділ 10 частина 2

Хазяйка вийшла з підземелля — босоніж, мов не відчуваючи холоду чи шорсткості каменю. Дощу не було, але повітря було мокрим, насиченим весняною вологістю. Небо, закрите кронaми, пульсувало сивим світлом. Ліс дослухався до кожного її кроку.

Дарен ішов слідом — принишклий, напружений. Він не одразу рушив за нею: ще в підземеллі щось змінилось. Як тільки Хазяйка торкнулася кореня між статуями, її зігнула хвиля невидимої сили. Очі раптом засяяли зеленим світлом, мов світляки спалахнули в її зіницях. Повітря навколо закрутилося, і з темряви підземелля вирвалися потоки магії: прозорі, як вода, і тонкі, як дим.

Дарен бачив, як до неї потягнулися світлячки. Навколо неї закружляли танці пелюсток, попелу й зоряного пилу. Її волосся здійнялося, мов у воді, а на шкірі пробігали примарні образи — зелений мох, луска, кора, тендітне листя. Миттю вона стала схожою не на людину, а на духа Лісу. Мурашки побігли по його спині.

А потім усе стихло.

— Що це було?.. — прошепотів він, коли вони вийшли назовні. — Ти… змінилася.

Хазяйка не одразу відповіла. Стояла мовчки на узвишші, де земля просочена магією, і дивилася на велетенський стовбур дерева без листя. Воно, мов страж, виростало з каміння, і в його корі щось ворушилось — живе, пильне.

— Вони ще живі, — нарешті сказала вона. — Люди з його загону. Я це бачила.

— Усе це… — Дарен озирнувся, — воно слухає тебе?

— І я його слухаю.

Вона стала навпроти дерева, і не вголос, а подумки прошепотіла:

Не чіпайте їх. Не лякайте. Вони не вороги… поки що.

Її слова просочилися в коріння. Папороті здригнулись. Мох вигнувся дугами, дерева затремтіли в унісон.

Виведіть їх з небезпеки. Але не пускайте вглиб. Бережіть серце Лісу.

Тиша згущувалась, як перед грозою. Земля завібрувала, і Ліс відповів — не словами, а рухом. Вітер змінив напрям. Духи з’явились між гілками, тіні поповзли серед трав, птахи стрепенулися, готуючись вирушити.

Хазяйка відчула, як магія підкоряється її волі. Вона ніби знову - частина Лісу — його очі, його голос.

Проведи мене до них... - подумки наказала вона

Дарен мовчав. Потім ступив ближче.

— Я йду з тобою. Якщо там — люди… я мушу знати, що з ними.

Хазяйка коротко кивнула. Вітер прошелестів у відповідь. І в тому шелесті не було вже сумніву.