Розділ 10

Загін Геларта : Втеча в ліс

Ліс приймав їх мовчки.

Дерева стояли нерухомо, і тільки найтонші гілки тремтіли, ніби ловили кожен звук, кожен рух. Світанкове світло просочувалося крізь високу крону весняного лісу, малюючи на землі розмиті тіні. Мох блищав вологою. Земля дихала сирістю — ще холодною, ще торішньою, але вже сповненою паростків нового життя.

Геларт ішов попереду, притискаючи руку до боку, де темніла свіжа пов’язка. Позаду, між дерев, рухалися рештки загону — дванадцятеро з півсотні. Хтось кульгав, хтось тримав побратима під руку. Мечі були оголені. Очі — напружені.

— Ще трохи, — сказав Мор, зупиняючись біля старого бука. — За наступним потоком буде місце, де нас не знайдуть так швидко. Ліс поки що мовчить.

Геларт кивнув, але не відповів. Він відчував: тутешня тиша — не порожнеча, а спостереження. Ніби сам ліс слухає. Вітер ні з того ні з сього приносив запах вогкості, багна й квітучих гілок одночасно. Чути було кожен хруст гілки, кожен зітх у строю.

Мор зупинився біля низького куща, торкнувся пальцями листя. Воно здригнулося, ніби жива плоть.

— Магія тут не вороже налаштована… але насторожена. — Він оглянувся. — Нам не варто говорити зайвого. Ліс чує.

— Чує? — перепитав один із воїнів. — І бачить?

— Більше, ніж ти думаєш, — тихо відповів Мор. — У нього не очі, а кора, не вуха, а вітер. Але він запам’ятовує.

На мить стало зовсім тихо, ніби навіть вітер затримав подих.

Геларт поглянув угору — між гіллям з'явилася бліда смужка неба, тьмяного, як і він сам нині. З його плеча зірвалася крапля крові, впала на мох — і наче в тому місці щось стишилося ще більше.

Ми чужі тут. Але ще не вороги.

— Рушаймо, — сказав він. — Поки ліс нас терпить.

 

Десь у підземеллі весіннього замку. Видіння Хазяйки

Підземелля дихало тишею.
Коріння дерев спліталося тут у химерні вузли, формуючи підлогу, стіни й склепіння. Вони світилися зсередини м’яким зеленим сяйвом, ніби кров Лісу текла прямо під корою. Повітря було свіже, з ароматом вологи, але застигле — ніби сам час тут зупинився.

Хазяйка стояла босоніж перед статуями Короля і Королеви Лісу. Їхні обличчя — суворі, мов із каменю й сну, — були обернені вперед, та здавалося, що вони дивляться просто на неї.

Між ними, проростаючи крізь кам’яну підлогу, витикався товстий корінь. Він світився слабко, мов дихав. Вона простягнула руку — й торкнулася його теплої кори.

Світ зрушив.

Спочатку прийшов звук.
Крики. Метал об камінь. Раптові спалахи — магія, чужа й різка. Ліс відповідав шепотом, тріском, приглушеним гнівом.

Потім — емоції. Страх. Рішучість. Здивування. Люди! Чужі. Вони боролись не з істотами Лісу, а між собою. Їхні крики покотилися корінням, немов сплеск у воді.

Вона відчула голос — грубий, уривчастий:
— Рухайся!

Картина змінилася. Люди побігли вглиб. Один тримався за поранене плече. Інший спотикався, але не зупинявся. Коріння смакувало краплі крові, що капали на землю. Ліс спостерігав.

Втомлені, прибульці зупинилися. Здавалося, Ліс злегка розступився, дозволяючи їм перепочити.

І тоді — ще одне видіння, більш нечітке та мінливе:
Пісня.

Тиха, з далекої пам’яті:
Допоки сокіл мій був зі мною,
Нам клекіт його заміняв молитви…

Слова пропливли Лісом, торкнувшись самого її нутра. Щось давнє зворухнулося в серці. Щось забуте — і рідне.

Хазяйка розплющила очі.
Корінь ще теплів. Статуї мовчали, та мовчання те не було порожнім.

Чужинці. Вони вижили. Вони ще тут. Ліс досі їх терпить.

Хто ви? — подумала вона. — Чому ваша пісня звучить, як спогад мого минулого?

Вона забрала руку. Коріння затремтіло, і тиша повернулась.
Хазяйка стояла мовчки, дослухаючись до глибинного пульсу, що відлунював у дерев’яних кістках Лісу.

Вони не просто заблукали. Я маю їх знайти.