Розділ 9 — Печера Скарбів

Глісса мчала стежкою, оминаючи корені й калюжі з такою легкістю, наче сама була частиною весняного лісу. Дарен тримав загривок міцно, хоч кожен стрибок змушував його серце завмирати. Попереду сиділа Хазяйка, і волосся її розвівав вітер, кидаючи його прямо йому в обличчя. Він цих невинних обіймів у обох на губах жевріла усмішка — щира, мов промінь сонця між гілля.
Перший поцілунок трапився неочікувано — між двох дерев, укритих ніжно-рожевим цвітом. Дарен зупинився, взяв її ніжні пальці до своєї долоні — і коли вона озирнулася, з запитанням у очах, він наважився - наче пірнув у безодню. Їхні губи зустрілися в тиші, стривоженій співом весняних птахів. Здавалося, тепер їх серця хочуть битися тільки разом одне з одним, якнайближче.

Коли дорога стала кам'янистою, пішла у гору - дерева розступилися. Перед ними з’явилися руїни — старовинний замок, затягнутий ожиною і хмелем, що розцвів навіть у тріщинах каменю. Весна, здавалося, охопила навіть те, що давно мало б бути мертвим.

— Я відчуваю, — прошепотіла Хазяйка. —це  - один з перших замків Королів Лісу, дуже давнє місце. 

Вони спішилися, і ввійшли у ворота, що колись були вироблені з суцільного каменю. Цитадель замку залишилася майже такою, як була тисяча років потому - лише від даху та вікон жодного сліду. Але каміння - вистояло. Вони покрокували через широку площу, замощену жовтим вапняком. Стіни цитаделі поєднували у собі стихії, у яких було здобуте каміння - вапняк та граніт пустелі, болотний глинистий сланець, малахіт та мармур. Під сводами залів мовчазно прихилилася напівтемрява та прохолода.
За час, що вони блукали крізь зали, їм зустрілися колони, обсидіанові дзеркала, та уламки фресок та статуй. Примарне світло проникало крізь щілини в стелі разом із корінням, і повітря було наповнене ароматом вологи, каменю й квітів. В центрі цитаделі вони знайшли сході униз і одразу вирішили спуститися.

У підземеллях було прохолодно. Мох світився та де-інде вкривав каміння, а з тріщин стирчало скам'яніле коріння. Тут усе здавалося незворушним. Аж поки темний коридор не вивев їх у велику підземну залу. І саме тут вони знайшли їх — статуї Короля Боліт і Королеви Пустель. Високі, з блискучого, полірованого каменю, що подекуди потемнів від часу, вони стояли обличчям одне до одного, руки — простягнуті, ніби ось-ось торкнуться.

— Тут є пастки, — прошепотіла Хазяйка. — Ліс шепоче мені: бережись.

Перша пастка чекала ще на вході до зали — вузький прохід, що несподівано зрушився, і зі стелі впали кам’яні списи. Дарен встиг зреагувати — магія вітру слухалася його добре як колись, і міцний повітряний щит на двох він виставив навіть швидше, ніж на тренуванях.

Друга пастка чекала у самій залі, між двома деревами, вирізаними з величезних сталагмітів  — чарівна ілюзія. Зала перед ними зникла, відкривши шлях у красивий сонячний двір, із фруктовими деревами та трояндами — але Хазяйка зупинила його, бо відчула: щось не те. І справді — замість двору там була яма зі шипами.
Вона виростила міст,з'єднавши корені та каміння що були навколо - і вони легко перейшли на той бік, після чого яма безшумно закриласі я плити підлоги встали на місце, ніби і завжди там були.

Третя пастка — струмок, що тік у кришталевому жолобі оминаючи статуї - , чим ближче вони підходили тим слабше себе почували, маленькі краплини та водяна пара, що потрапили на одяг зашипіли та залишили по собі дірки. Цього разу Дарен використав магію вогню, випаривши всю вологу простим плетінням , та спрямував її вітром в протилежному напрямку, до дальньої стіни. Ця невелика хмара зашипіла, коли торкнулася каменю, руйнуючи його, там зажеврів чорний провал розщелини.
- НЕ дарма ми потрапили до цього місця - сказала Хазяйка. - Не буде ставити пастки той, кому нічого приховувати.-

Заглянувши  у розщелину, вони знайшли печеру. Кола Дарен запалив кілька магічних світляків, вони побачили що усі кути, підлога та стіни виблискували від дорогоцінного каміння, полиці були заставлені артефактами, скрині скинуті гамузом— повні золотих монет і прикрас. Спочатку вони зраділи що знайшли скарбницю - Але ні корони, ні королівського каменя там так і не знайшлося.

Натомість, через кілька годин цілеспрямованих пошуків та спроб розгадати що це і до чого, вони натрапили на — меч. Він лежав придавлений двома великими позолоченими кірасами, на вівтарі, мов чекав саме на них. Прямий, витончений, мов витвір мистецтва. Лезо з місячної сталі відбивало кожний промінь у своїх гранях. Дарен торкнувся руків’я, і меч ніби блиснув м’яким світлом.

— На ньому є руни, — прошепотіла Хазяйка. — Я… розумію їх. "Світло його веде в пітьмі. Світло його відкриє істину. Світло його палає, коли близько ворог".

Вона подумала: "Та світло лише покаже, де ми є. Це — ризик. Але він… такий схожий на клинки з книжок, які я читала колись…"

І пам’ять спалахнула. Дрібний спогад — дитяча кімната, запах кориці, старий диван, і син — маленький, з ямочками на щоках, тримає іграшковий меч. І мама — стара, втомлена, але усміхнена читає нам обом старовинні казки.

Її ім’я… Воно було поруч. І…якось пов’язане з Лісом.

— Ти в порядку? — спитав Дарен, ховаючи меч у піхви.

— Так… просто пригадала дещо. Ще ніби крізь туман, але вже ближче.

Надпис на плиті під статуями прочитався лиш після того, як вони повернулися зі скарбниці та стерли мох:

"Кохання створило цей Ліс. З’єднало те, що було несумісне. Воно стало нашою Короною, нашим шляхом крізь світи та нашою Пам’яттю".

Хазяйка стояла мовчки. Вперше вона відчула — корона не просто предмет. Це щось більше. Символ, джерело, можливо… жертва.

***
 

У цей самий час загін Геларта рухався лісом. Весняне повітря вводило в оману — воно пахло безпекою. Але варто було ступити на галявину, як земля раптом здригнулася.

Големи. Земляні, важкі, з очами у яких розплавлений камінь дивився наче лють прадавніх вулканів. Воїни зреагували — задзвеніли клинки, засяяла магія, залунали крики. Мор’таєль дістав свій меч, спостерігаючи.