Розділ 8 — Лісові зустрічі

Весняна частина лісу зустріла їх теплом, пахощами цвіту та надокучливими комахами. Дерева тут росли нижчі, з тонкими стовбурами, вкритими м’яким лишайником і молодою корою, що світилася сріблястим відтінком на сонці. Під ногами хлюпала волога земля, а з-поміж гілля десь постійно лунало дзюрчання — потічки тікали просто з коріння.

— Ходити тут — як по слизькому милу, — пробурмотів Дарен, тримаючись за стовбур. — Як це ти не падаєш кожні три кроки?

— Мені ліс допомагає, — всміхнулася Хазяйка, озираючись. — А тобі… поки що доводиться самому.

Дарен насупився, але нічого не сказав. Він не визнавав, що вже тричі підсковзнувся. Ще й на очах у неї. На обличчі та одязі не лишилося сухого місця. Болотники вже могли б прийняти його за місцевого - натомість на білявці не було жодної плями.

Вони зупинилися біля озерця, що сяяло поміж кущів. Навколо нього, як очілля, росли кущі з білими дзвіночками — Хазяйка обережно нахилилася й торкнулася одного:

— Це оберіг від омани. Тут безпечно.

І раптом із глибини озера, з глухим бульканням, виринув… пень. Точніше, щось дуже схоже на пень із обличчям старого буркотливого діда.

— Геть від води, пустотливі козенята! — гримнув "дядько Пень", вичухуючи мох із вух. — Я сплю тут сто двадцять вісім років! Дайте спокій старому кореню!

Дарен завмер із роззявленим ротом. Хазяйка тільки посміхнулася:

— Не зважай. Це Дядько Пень. Він завжди буркотить, але серце має м’яке. — Вона кинула у воду якусь сушену ягоду. — Це тобі, старий. Не сердься.

— Отакої, — буркнув Пень, — сьогоднішня молодь — то ще нічого, а от сто років тому один ельф мені в кору плюнув! Жах!

Пень поволі занурився назад у воду, мугикаючи щось схоже на пісню про хвору кору і невдячних жаб.

— А таких багато? — спитав Дарен.

— Хто саме? Буркотливих водяних пнів? Та ні, це майже вимерлий вид. Але мавок більше. І Ехо — воно живе в цих місцях.

Далі по стежці їх зустріли дві мавки — сріблясті створіння з довгим волоссям, що світилося в півтіні, й блискучими очима. Вони спершу ховалися, а тоді, побачивши Хазяйку, вистрибнули з кущів і з дитячим сміхом почали кружляти навколо.

— А це хто? — спитала одна, вказуючи на Дарена. — Цей гарненький! Його можна собі залишити?

— Він мій, — сказала Хазяйка без зайвого пояснення, і посмішка Дарена стала трохи самовдоволеною.

Мавки заохали й розчаровано зітхнули.

— То нехай хоч помахає рукою…

Дарен незграбно вклонився, чим викликав захоплений сміх. Мавки залишили їм плетений з живої лози кошик і втекли в кущі.

— Яке дивне місце, — пробурмотів Дарен. — У нас вдома за це все спалили б.

— У вас багато що палять дарма, — відказала вона.

Надвечір вони дістались берега великого, чистого озера. Вода була прозора, з дном, устеленим блискучим піском. Хазяйка одразу зняла черевики, роздяглася до купальника й пірнула з розбігу.

Дарен залишився стояти, очі витріщені.

— Ти… ти ж… — Він махнув руками, не знаходячи слів.

— Що? — озвалася вона з води. — Хочеш — роздягайся. Хочеш — пірнай у сорочці. Я не дивлюсь.

— Це… це непристойно!

— Дарене. Це вода. І спина. Ти не побачиш нічого, що зламало б твою цноту. Йди вже.

Він довго вагався, але зрештою зітхнув, скинув чоботи і сором’язливо пішов у воду в натільній сорочці. Вода була прохолодна, приємна. І, як не дивно, разом з нею спала якась частина напруги.

— У тебе дивне уявлення про купання, — буркнув він.

— А в тебе — дивне уявлення про життя. Але ми працюємо над цим.

Вона підпливла ближче й бризнула в нього водою. Він відсахнувся — а тоді теж бризнув у відповідь. І ось вони, як діти, заметушилися, засміялися, бризкаючи одне в одного, забувши про все на світі.

У цей момент з кущів на березі вибігла глісса — та сама магічна істота, яку вони зустріли раніше. Вона весело загорлала, пірнула у воду й почала хлюпатися поряд із ними, крутячи хвостом і пускаючи сріблясті бульбашки.

Хазяйка засміялася: — Бачиш? Навіть глісса не проти вечірнього купання.

Після ігор у воді вона вибралась на берег і сіла на великий плаский камінь. Західне сонце осявало її волосся, що спадало їй на плечі. Вона розчісувала його повільно, м’яким дерев’яним гребінцем, і золоте світло грало в кожній прядці.

Дарен дивився на неї з води. Його груди наповнювала тривожна ніжність — щось нове, ще не вимовлене, ще не готове стати словами. Вона здавалася далекою і водночас близькою — мов зірка, яку хочеться торкнутися, хоч знаєш, що вона з іншого неба.

Коли сонце остаточно зникло за горизонтом, озеро почало світитися. У воді розцвіли м’які вогники — світлячки, що проросли в глибинах, водорості, що сяяли сріблом і синню. На поверхні озера почали чітко віддзеркалюватись зорі, і весь світ наче схилився до відпочинку.

Хазяйка нахилилася до нього: — Пора спати. Ліс довгий. А завтра може бути ще чарівнішим.

Дарен, ніби не чуючи, дивився на неї, і щось у його погляді змусило її затамувати подих. Він обережно наблизився і торкнувся її руки. Він пірнав у її очі як у безодню, і не хотів виринати.

Перший поцілунок був тихим, мов дотик нічного вітру. Ніжним, але наповненим чимось більшим. Ліс зітхнув задоволено.

І ніч настала м’яко, лагідно. Як благословення.

Палац королівства Талгар

У той самий час, далеко від озера, у кам’яних покоях чужого замку Таємнича, наче південна ніч, принцесса з льодяним поглядом вийшла на балкон. Її пальці тримали щойно принесений лист. Вона мовчки перечитала написане — звістка про те, що князь Геральт наближається до проклятого лісу розчаровувала.

— Отже, він не відступив, — прошепотіла вона. — Ще не пізно зупинити його.

Вона покликала одного з вартових: — Передай моїм людям влаштувати засідку. Коли Геларт і його люди ввійдуть до лісу — вони мають не вийти звідти.