Розділ 7: Подорож туди й назад

Проклятий ліс

Ночі ставали м’якшими. Дарен уже не лежав нерухомо в ліжку, і його магія знову жевріла десь у глибині. Він міг ходити, міг ловити і зупиняти закляття, міг захистити себе. Його очі світилися інакше — глибше, впевненіше. Він знову був принцом, а не пораненим утікачем.

Вони ходили разом. Вивчали ліс, шукали натяки, знаки, хоч щось, що могло б вказати на місце, де сховано королівський камінь. Але марно. Каміння мовчало. Навіть ті, що раніше давали знаки — тепер залишалися сірими, ніби ліс сам не хотів віддавати відповіді.

— Немає нічого, — пробурмотіла вона, коли вони стояли біля поваленого дерева, з якого колись читала написи. — Наче цього каменя ніколи й не було в цьому світі…

Дарен уважно подивився на неї:

— Ти змінилася. Стала тихішою. Щось турбує тебе?

Вона не одразу відповіла. Потім лиш знизала плечима:

— Просто… іноді буває відчуття, ніби час закінчується. Щось підганяє. Щось шепоче, що тобі не місце тут.

Дарен нахилив голову:

— Це пов’язано з Лісом? З його магією? Чи… з тобою самою?

Вона подивилася у вогонь. Полум’я відбивалося в її зіницях, як вогні нічного міста. Її пальці нервово перебирали край плаща. Дарен бачив це. Він відчував, що за мовчанням ховалося більше, ніж вона дозволяла собі сказати.

— Я не знаю, — тихо мовила вона. — Але є відчуття, що тобі час повертатись. Що ти маєш піти до людей, до свого світу. Поки ще можна.

Дарен довго дивився на неї. Його голос був м’яким:

— А ти? Ти теж підеш?

Вона зітхнула. Присіла ближче до вогню. Певний час мовчала. А потім прийшли спогади — не криваві чи страшні, а теплі, сумні, щемливі.

Її розум ніби відкрив двері. Вона бачила бетонні міста, широкі вулиці, дзижчання літаків у небі. Пам’ятала, як тримала свого сірого кота, як той муркотів у неї на колінах, коли вона дивилась серіали пізньої осені. Як ходила з друзями в похід, як смажили м’ясо на вогнищі, сміялися, спали під лапами ялинок. Так само, як зараз — із Дареном, біля цього вогнища. Така сама ніч, інші зірки.

Дарен не відводив погляду. Він відчував, що вона десь далеко, у спогадах. Але він хотів бути поруч.

— Знаєш, — він повів палицею по вугіллю, — я не розумію всього, що з тобою коїться. І не питаю про речі, які ти не готова сказати. Але хочу знати, що тебе турбує. Ти завжди дивишся кудись крізь усе. Мовби світ, який я бачу, для тебе — тільки тінь. Чому ти така сумна, коли ми говоримо про вихід?

Вона знову подивилася на нього. Тепер її очі були вологими, але ясними. Вона ледь усміхнулася:

— Бо я не впевнена, що ще зможу жити у світі, за межами Лісу. Може, я вже ніколи не вийду з нього.

І тиша знову впала між ними. Але вона була іншою. Глибшою. І теплішою.

Дарен опустив погляд на багаття, потім перевів очі на неї:

— Я не знаю, що на мене чекає, коли я повернуся до замку. — Його голос став хриплуватим. — Але, якщо бути чесним, мені не хочеться, щоб усе це зникло, щойно я покину Ліс. Ти стала для мене… важливою. І я не хочу втратити цей зв’язок. Можливо, згодом ми знатимемо, що робити.

Він не торкався її, не наближався. Лише сидів поруч, як друг. Як той, хто бачить її світло, навіть якщо вона сама його вже майже не відчуває.

А вона мовчки кивнула, і зірки над головою затремтіли трохи яскравіше.

Вранці вона розгорнула мапу, накреслену вугіллям на шматку шкіри, і провела пальцем від центру — звідки простягався димок їхнього багаття — на схід.

— Весна там, — тихо мовила. — Літо — далі, на південь. Але зараз нам варто рушити на схід. Якщо ти колись повернешся до Талгару, це буде найкоротший шлях.

Дарен кивнув. Він не заперечував. У його очах з’явилося напружене очікування — ніби він уже готував себе до майбутнього, про яке ще не наважувався думати вголос.

Хазяйка провела його до низької галявини, загубленої поміж дерев, де ріс високий, синюватий папоротник. Там, ніби зливаючись із тінню, лежала істота.

Вона спала. Витягнувшись у напівколі, поклавши голову на довгі передні лапи, схожі на оленячі, але вкриті темним хутром із блиском моху. Її шкіра на спині переливалася зеленим, сірим і бурштиновим — як луска, що рухається при кожному подиху. Глісса. Жива, мов частина самого лісу. Голова у неї була витягнута, з невеликими рогами, що звивалися назад, як молоде гілля. Очі — темно-золоті, з розумним блиском. Вона не виглядала хижою, але в її поставі було щось первісне, щось, що не варто було б викликати без потреби.

— Вона слухає Ліс, — сказала Хазяйка. — Ходить його стежками, де ми губимось. Вона — не звір, не дух і не створіння. Вона просто… є.

Хазяйка наблизилась і опустилась навпочіпки. Повільно простягнула руку й розгорнула долоню — в ній лежав шматочок сушеного кореня, обгорнутий у пелюстку.

— Привіт, стара подруго, — прошепотіла. — Нас чекає шлях.

Глісса повільно підняла голову. Її очі блиснули. Вона потягнулась, вигнувши тіло, і обережно ступила вперед. Тихо, без жодного звуку. Її лапи не шурхотіли навіть у сухому листі. Вона наблизилася до Хазяйки, вдихнула запах частування і з’їла його мовчки, без поспіху.

Дарен стояв, затамувавши подих. Вона йому здалась створеною не для руху, а для сновидінь — якби сни ходили лісом, вони б мали саме таку форму.

• Вона понесе нас, — сказала Хазяйка, підвівшись. — Але тільки якщо схоче. Якщо Ліс дозволить.

Десь, серед східних доріг

День за днем вони просувалися через лісостеп — повільно, зупиняючись щоночі на привал, але без зайвого спочинку. Загін князя Геральта був невеликий, проте добре оснащений: досвідчені вояки, провізія на кілька тижнів, і сам князь — мовчазний, покритий дорожнім пилом.  Вже більше двох місяців він не бачив Дарена і тривога спалювала його зсередини. Все що рухало князем у подорожі  — бажання знайти сина, що зник у Лісі, мов у проваллі.

Мор’Таель тримався осторонь. Його присутність не викликала довіри, хоч зовні він виглядав як звичайний найманець —  простий шкіряний одяг, добротні чоботи, меч на боці й пара ножів на поясі. Він їхав окремо, не заглиблюючись у розмови, та водночас слухав усе довкола. У його очах світилась холодна зосередженість.