Розділ 6: Тіні інтриг

Королівство Саарі. Палац у Мірхані

У павільйоні, де прозорі фіранки ловили вітри з лиману, а сонячні промені губилися у позолоті та безлічі скляних бусин, сиділа вона — принцеса Наїма з Саарі, найпрекрасніша дівчина свого королівства. Її смуглява шкіра вигравала золотом під сонцем, чорне волосся спадало водоспадом за плечі, а живі, карі очі виблискували хижим блиском. Наїма носила шовкову сукню в кольорах сапфіру та ялини, і кожен рух тканини нагадував про хвилі та лісову прохолоду. Вона любила це поєднання — як символ її пристрасті, розуму, та стриманої холодної рішучості.

Перед нею, на колінах, стояли двоє шпигунів. Один — худорлявий, із зів’ялим обличчям, інший — сідий та короткобородий, з родимкою під вухом. Вони говорили швидко, боязко ковтаючи кінцівки фраз:

— ...добре заміли сліди. Виглядало як напад Лісу. Ніхто не підозрює змови…

— Князь Геларт вирушив із замку. Напевно — шукати сина. Усе згідно з планом, ясна пані.

Наїма повільно сперлася на підлокітник і всміхнулася куточками вуст. Її погляд став ще темнішим.

— Добре. Настав час мені вирушити в Талгар. Поспівчувати бідному князю. І нагадати, що я — його майбутня невістка. Лоран зустріне мене, так? Він, певно, вже сумує...

Шпигуни покірно вклонилися й зникли. А Наїма встала, підійшла до дзеркала і погладила довгу сережку в формі краплі. У ній — крапля отрути. Подарунок від батька. Колись знадобиться. Один погляд — і непомітні служниці почали пакувати речі, воїни — готувати коней, а хтось і просто метушитися у великому палаці, щоб ніхто не сказав, що сидиш без діла, поки принцеса збирається у дорогу.

У тіні навісу, за колоною, залишився третій шпиг. Він не доповідав принцесі, бо його накази надходили від іншого володаря — того, кого боялися навіть у Саарі. Зовні непримітний, він мав у рукаві амулет з чорного каменю, на якому пульсувала тріщина — знак, що зв’язок відкрито. І на іншому кінці — десь у темному притулку за лінією гір — чаклун слухав.

«Наїма рухається. Геларт покинув Талгар. Все починається, як ви й казали ».

Чаклун не відповів, лише думка прошила повітря:
Продовжуй. Мені потрібен час. І корона стане моєю.

Палац у Талгарі

Готичні шпилі різали небо, і вітер грав у їхніх стрілчастих вікнах сумну мелодію. Кам’яні балюстради були оздоблені образами лицарів і святих, але здавалося, що всі вони відвернули обличчя від замку. Палац князя Геларта оповив морок очікування. Слуги ходили навшпиньки. Придворні говорили пошепки. Лоран зустрів Наїму із супроводом, у великій залі, освітленій канделябрами, і поклав руку на серце:

— Принцесо. Ваш приїзд — промінь світла та радості в суцільній тузі.

Вона ледь нахилилася, і тепло доторкнулась до його долоні:

— Я тут, щоб підтримати. І тебе... зокрема.

Її погляд був м’яким, але в ньому ховалася гра. Лоран упіймав її тон, і всміхнувся, ледь червоніючи. Вона вже відчувала: він — слабша ланка.

— Окажіть мені ласку, принцесо, розділивши зі мною обід?

— Із задоволенням.

— А де твоя сестра? — запитала вона пізніше, коли Лоран вів її коридорами до нових гостьових покоїв.

— У бічному крилі. Її важко застати на одному місці. Купа справ, що їх доручив батько, вимагають її присутності то тут, то там.

Коли Наїма ступила до покоїв принцеси, у вітальні витончено пахло лавандою та чорницею. Там вона зустріла молодшу сестру Дарена — принцесу Еліану. Світловолоса, з обличчям, мов порцеляна, Еліана сиділа біля вікна за великим робочим столом та читала якийсь документ.

— Принцесо Наїмо. Я не чекала вашого візиту так скоро, — її голос був лагідним, але погляд — гострий, мов лезо.

— Сум втрати не чекає на дозволу. Я повинна бути поруч із родиною мого нареченого, — відповіла Наїма, обережно сідаючи навпроти.

— Авжеж. Але не здається вам, що цей траур — ще не підтверджений? Я вірю, мій брат живий. Дарен не з тих, кого ліс бере без бою.

— Ваш оптимізм зворушує. Але ж у світі правителів завжди краще йти на крок попереду. Навіть якщо це крок до горя.

— Чи, можливо, до влади? — запитала Еліана, її очі звузилися. — Скільки у вашому співчутті прагння престолу, а скільки лиемірного смутку? Ви й самі знаєте.

Наїма відповіла лише усмішкою — тонкою, ледь помітною, але з гірким присмаком. Обидві мовчки спостерігали одна за одною, обчислюючи слабкості.

— Я тут, бо мене хвилює майбутнє Талгару. Як наречена спадкоємця. І, можливо, як майбутня княгиня.

Еліана схилила голову:

— Майбутнє — така невизначена річ. Заручини так і не відбулися, і співчуття навряд чи цьому допоможе. Особливо коли ще нічого не втрачено.

Вони усміхались одна одній. І кожна думала про те, як було б добре, якби інша зникла.

Інтрига починалась. І кожна з них мала свій ніж за пазухою.

На шляху до кордону з Лісом

Князь Геларт не вирушив у дорогу сам. Його супроводжувала невелика армія: десятки вартових, кілька досвідчених чаклунів, а також обоз зі спорядженням. Вони рухались крізь села, гаї, перетинали ріки та поля. Ліс ще був далеко, але чутки про його наближення вже лоскотали нерви.

Того вечора вони зупинилися в одному з прикордонних селищ. Коні відпочивали на подвір’ї, люди шукали їжі й ночівлі. Геларт зайшов до місцевої корчми, де запах диму, смаженого м’яса і пива наповнював повітря.

Серед кількох подорожніх і найманців, що сиділи за столами, його погляд спинився на високому чоловікові в простому, але якісному шкіряному одязі. Темно-каштанове волосся того відбивало вогонь свічок рудими полисками. Його очі — темно-зелені, уважні, трохи іронічні. За спиною в нього висів меч, а за поясом — кілька коротких ножів. Наплічник і добротні чоботи свідчили про досвід у довгих подорожах.

— Ваша світлість, — озвався він, підійшовши, — я почув, що ви шукаєте шлях до Лісу. Мало хто туди наважується заходити, і ще менше тих, хто повертається. Але я вже бував там. Можливо, згодився б вам за провідника.