Розділ V Вода і полум'я. Частина перша

Манускрипт у вежі чаклуна

Темрява вежі була мовчазною, густою, наче тканина, виткана з павутиння та пилу давніх років. Свічка тріпотіла в руці чоловіка, що стояв над розгорнутим манускриптом. Її полум’я відбивалося в його очах, а тінь хиталася на кам’яних стінах, перетворюючи постать на примару.

Старий пергамент тріщав сухо коли він проводив пальцем по сторінці. Писемні символи вбирали дотик, мов спрагла земля — і відповідали відлунням старої магії.

"Колись жили були король Болотного королівства та королева Пустелі, що покохали один одного. Але їхні магії, їхні світи були надто різними. Щоб бути разом, вони шукали відповідь серед живих та мертвих, аж поки не дійшли до Прадавнього Дерева.

Дерево стояло височезним, мов гора, і його крона торкалась самого неба. Там, під його гілками, народжувались усі дерева. Вони зібрали насіння з-під дерева і посадили на межі своїх володінь. Так з’явився чарівний Ліс, що згодом поглинув і пустелю, і болота, і багато земель навколо і об'єднав у єдине лісове королівство.

У його серці, на камені, що його підняли з глибин корені, вони присягнулися одне одному в любові. Камінь став місцем клятв для їхніх дітей і нащадків.

Але прийшла зрада: старший брат убив молодшого на Королівському Камені. Камінь оживив молодшого й створив для нього Корону Лісу. Старшого ж вигнали за межі кордонів навіки.

Відтоді Лісова Корона не передавалась у спадок, а чекала того, хто гідний. Хто пройде випробування. Хто зможе почути стародавню магію та побачити суть що криється у камені. Багато хто ліг на Камінь — і не підвівся ніколи. Хазяїва Лісу з'являлися, зникали, аж поки не стало їх зовсім.

Час ішов. Ліс дичавів. Люди покинули лісове королівство і забули як жити у ладі із деревами. І лише нащадки вигнанця намагались повернути собі Лісову корону… але жодного з них Камінь не прийняв. Їхня темна магія ставала частиною Лісу, спотворюючи його природу.

Так ліс розділився на частини: вічний сніг на півночі, болота в серці, вічна весна та літо, мертві землі. Королівський камінь пішов під землю. І залишився тільки шепіт на перехрестях: про Корону, що відкриває надає силу та зберігає у собі пам’ять минулих королів, що могли бачити крізь часи."

Свічка у пальцях чоловіка затремтіла. На полях сторінки хтось залишив старий герб — наполовину стертий, але добре йому відомий. Він не вперше бачив це зображення у родинних уламках. Він — нащадок вигнаного. І він не забув.

"Батько мій загинув, намагаючись підкорити Ліс," — згадав він. — "Я — продовження. Я — також маю право."

Свічка згасла. Але світло лишилося — у його очах.

Проклятий ліс. Замок Хазяйки

Ліс хрипів під вітром, мов старий звір, що не може заснути. Героїня і Дарен повертались до замку — важка тиша між ними проростала, як коріння між камінням.

Замок зустрів їх мовчазно. Плющ на стінах шелестів про щось своє, темні арки й зали вдихали спогади. У залах усе було на місці, і водночас — ніби щось зрушилось. Вони довго блукали, шукаючи знаки, речі, сліди. Але знайти не вдавалось нічого. Дарен зупинився біля старого каміна:

— Ти... керуєш усім цим. А люди навколо страждають. Ліс убиває невинних . Ти знаєш, чому я ненавиджу ліс? Що сталося з моєю матір'ю. Вона загинула, коли зірвала квітку в лісі, у найкоротшу ніч.

Хазяйка довго мовчала.

— Ліс не любить тих, хто бере, не запитавши. Але я не дозволяла йому вбивати просто так. Я стримую його. Щоночі. Щодня. Він хижий і нежить завжди голодна. Я дозволяю їм полювати лише на тих, кого називає злом сам Ліс: розбійників, убивць, тих, хто сам прийшов із темрявою в серці. Але іноді… іноді ліс виривається. І тоді все, що я можу — це забрати біль у тих, хто залишився.

Вона провела його вниз, у серце замку. Туди, де зберігалося багато таємниць.

У підземеллі було прохолодно. Стіни були вкриті чорним каменем, та мохом, час стирав їхню пам’ять. Посеред зали стояла кришталево-чорна чаша, наповнена водою. Її поверхня була гладкою, наче дзеркало. Поруч із стіни до купелі фонтану стікала струмком вода.

— Це чарівне дзеркало. У ньому можна побачити те, що було. І те, що ще буде — якщо доля не зміниться.

Вона запалила свічки, та сухі трави, їхнє полум’я затремтіло, дим піднявся догори і затанцював над чашею. Потім зачерпнула долонями свіжої води із потоку та плеснула до чаші.

— Подивись, якщо хочеш. Дзеркало завжди показує те, що знати важливо.

Дарен вдивлявся у воду. Спершу — поверхня мерехтіла, і не було видно нічого. Але потім перед ним з'явилась його мати. Вона йшла лісом, сміючись, із невеликим ліхтарем. А тоді — постріли. Тіні. Люди. Чаклуни в темних шатах. Вони вбили її — швидко, без жалю. І залишили тіло там, порізавши пазурами, засипавши брудом, ніби то Ліс забрав її.

Дарен відсахнувся від чаші.

— Отже... це не був Ліс? —  Але хіба я можу довіряти тому, що побачив?
— Дзеркало показує те, що хоче, і ніхто не може змусити його показати щось інше. 

Він сів, мов ослаб. Гнів, біль, сумнів боролись у ньому. Та коли підвів очі, подивився на Хазяйку — вже інакше. З довірою. З першим, тихим теплом.

Може й на краще, що він потрапив до Лісу саме зараз?

— Я чув колись легенду… ще дитиною. Про Лісову корону. Вона давала владу над всіма силами природи та потойбіччя, над якими простягаються крони лісу. І пам'ять усіх лісових королів. Кажуть, хто її знайде — знатиме істину про цей світ. Але то була казка. Я не думав… — Можливо, не казка, — тихо відповіла Хазяйка. — Можливо, саме тому ми тут.
Я потрапила до Лісу не дуже давно. Я прийшла сюди геть з іншого світу. Там немає ані магії ані прадавніх чарівних лісів. Ліс шукав когось, і чому обрав саме мене - я не знаю. Але, віднайшовши корону, ймовірно знайду відповідь.
 

Зелень навколо сіпнулась. У повітрі на мить відчулося щось схоже на вогонь — не справжній, але магічний, як після блискавки. Героїня відчула це у грудях: втручання. Чужий вогонь десь далеко, іде знизу — з коріння.