Розділ 4: Вітер та павутиння

Королівство Дарена — Талгар

Дощ січе вузькі вікна палацу, немов намагається змити спогади з каменю. У коридорах пахне воском і старим сріблом, у тронній залі — гнівом. Князь Талгару, Гелард, стоїть, дивлячись на стіл, вкритий речами, які не мали бути тут: меч із гравіюванням роду, перстень із гербом, оберіг матері, загублений давно…

Усе це знайшли в кімнаті його молодшого сина — Лорана.

— Ти впевнений, що це не помилка? — голос князя глухий, але в ньому — блискавка, готова впасти. Його очі палають недовірою, яку він сам не хоче визнавати.

Старий камердинер опускає очі:

— Я власноруч відкрив скриню, мій княже. І… це справді речі Дарена.

Двері скриплять. У залу входить Лоран, зухвало, гордо, ніби нічого не сталося. Та коли зустрічає погляд батька — усмішка тане.

— Ти щось шукаєш, батьку? — мовить він обережно.

— Я шукаю свого старшого сина. І знайшов його меч у твоїй кімнаті. Можеш це пояснити?

— Що?? Як ти можеш таке про мене думати, я люблю свого старшого брата!

— А що я маю думати, Лоране? Що хтось вкрав його речі після його зникнення і підкинув тобі до кімнати? Скажи мені зараз, чи ти причетний до того, що сталося. Якщо збрешеш — вважай, що я втрачу сина сьогодні.

— Я не... — він зупиняється. У голосі прорізається тріщина. Погляд блукає, і на мить здається, що він от-от скаже щось важливе. — Я не бачив брата відтоді, як ви з ним посварилися. Ці речі принесли до мене вартові, що супроводжували Дарена в поїздці східними землями. Кілька днів тому, вночі, він зник. Але кажуть, що він самотужки кинувся на допомогу селянам, на яких напала лісова нежить. Коли дізнався, що пропало кілька дітей — віддав свої речі сільському старості. Перед тим, як піти в ліс. І це все, що вартові привезли назад. Думаю, ти і сам це знаєш.

— У Ліс?! — голос Геларда прорізає тишу, мов меч. — Мені не казали нічого!

— Мабуть, не встигли. Чи боялись твого гніву.

Князь зітхає. У його очах — втрати, яких не злічити. І тінь сумніву, яка роз’їдає його зсередини: чи він упустив щось важливе в стосунках із синами?

— Дарен був спадкоємцем. А тепер — ти, з його мечем. І весь палац знає, що ці речі знайшли у тебе. А я дізнаюся про все останнім. Ніби хтось навмисне хоче посварити нас та зневажити тебе в очах людей. Тепер твоя сестра буде спадкоємицею. А ти мусиш стати її тінню, і в жодному разі не допустити, щоб з нею щось сталося. Поки я зберу військо і піду рятувати сина.

Лоран опускає очі. Говіркий і легковажний, він раптом зрозумів, що дарма тікав від учителя інтриг. Зараз йому б дуже згодилася його порада.

...Я не можу втратити обох синів, — подумав Гелард. — Але й довіра тоне швидше за любов.

Північні Гори Морван. Вежа чаклуна

Під самою хмарною стелею, серед скель і крижаних ущелин, у високій вежі, палає темне вогнище. Вежа дихає і здригається, немов жива істота: стіни риплять, у кутках шепоче павутиння, в темних заглибленнях хрустять уламки кісток. Зі стелі звисають чорні рослини з гострим, металевим відблиском  листя. Повітря сповнене шелесту пір’я — навколо вежі кружляють чорні ворони, їхні очі блищать, немов обсидіан.

Темний чаклун стоїть перед вікном, спершись на посох. Його очі — чорні, мов безодня, в якій завмирають зорі. Високий і похмурий, він сам, його довге волосся - ніби гравюра на чорному тлі, притрушена попелом.

Щось змінилося. Відчуття, ніби павутина, натягнута між ним і лісом, здригнулася. Сила, що колись уникала його, почала ворушитись. Він багато років намагався і не міг ступити за межу туману. Але раптом відчув — завіса слабшає.

— Шлях до лісу... знову відкрився мені, — прошепотів чаклун. — Але щось не так.

Він спустився по вузькій гвинтовій драбині до самого низу вежі, до галереї, що поступово переходила у широку відкриту площу, врізану в гірський хребет. У складках темного плаща він порився в кишенях, перш ніж дістати дивний інструмент — ніби трикутник із язичком із заліза. Притуливши його до рота, він почав грати мелодію, і вона залунала дзвінко, сплелася з вітром, камінням та гірськими струмками, що споконвіку текли у прірву.

За допомогою варгану чаклун кликав кістяного дракона. З глибини печери з гуркотом з’явилася істота, зібрана з кісток, зубів, каміння і чорної магії. Очі дракона горіли синім. Ліва рука чаклуна — кістяна, ніби зібрана з уламків древнього прокляття, що замінила втрачений живий м’яз і шкіру.

— Полетіли до Лісу. Нам треба подивитися, що там сталося.

Дракон мовчки підставив шию, і вони злетіли в прірву, щоб піднятися згодом високо в небо. Ліс лежав далеко на південь, мов хвиляста тканина, за білими гірськими зубами. Колись чаклун мріяв гуляти ним як Хазяїн, слухаючи, як листя шепоче вітру давні, забуті пісні. З силою, що прихована в тому лісі, він міг би підкорювати королівства, приборкувати величних драконів, чи навіть подорожувати крізь світи...

А де ж туман? Вперше за десятиліття чаклун бачив далі за межу. Кожне дерево, кожну стежку. Вони полетіли над лісом, все глибше поринаючи в зелене море могутніх крон. Аж раптом ліс розступився, і серед галявини стояла Вона.

Дівчина. Білява, усміхнена, жива. Сміялася.

Його серце, давно замерзле, стиснулося. Вона глянулась йому дуже гарною, і спершу він прийняв її за мавку. Але чим далі дивився на неї, тим більше вона здавалася йому схожою на людину. Ось вона сідає біля вогнища, і хтось, хто сидить непомітно під деревом, передає їй гілочку зі смаженими грибами. Хто це там? Та й хіба мавки їдять?

Чаклун пустив дракона по колу, щоб роздивитися краще. Ось — з того боку галявини купа землі та велика яма, а в ній — плоский камінь із вирізьбленою Лісовою короною!

— Це… вона. Але як? Як вона змогла?.. Звідки цей камінь тут узявся?

Він хотів наблизитись, але ліс піднявся на захист. Гілки зімкнулися стіною, вітер перетворився на бурю. Дівчина похмуро озирнулася навколо, змахнула рукою — і галявина зникла.