Розділ 3: Корона лісу

Він прокинувся з дивним, майже забутим відчуттям — голодом. Не болем, не страхом, а простим, дуже людським бажанням поїсти. У горлі дерло, шлунок згорнувся в тугий вузол. Це було навіть приємно — ознака того, що він усе ще живий.

— У тебе є їжа? — прохрипів він, підвівшись на лікоть.

Вона сиділа на кам’яній лаві біля вогнища, читаючи щось на клапті старого пергаменту. Її погляд ковзнув до нього — здивований, ніби це питання було чимось новим, незнайомим.

— Їжа? — перепитала вона, якби ніколи про таке не чула.

— Ну... щось, що можна з’їсти. Тепле. Смачне. Наприклад, суп.

Вона трохи зніяковіла. Чомусь це навіть здалося йому кумедним.

— Я не їм. І… забула, що люди мають.

— Тобто тут нічого немає?

— У замку? Ні. — Вона на мить замислилась. — Але ліс має їжу. У південній частині, де завжди літо, росте багато ягід, грибів, плодів. Іноді там з’являються звірі.

— Можеш відвести мене туди?

— Якщо зможеш іти — так.
***.

Вони вирушили вдвох, коли проміння крізь отвори в стелі стало срібним — другий місяць уже піднімався в небо. Спочатку юнак йшов дуже обережно, хитався і тримався за стіни, але з кожним кроком відчував як сили повертаються до нього і йшов все впевненіше. Стежка вела їх крізь коридори руїн, з колонами, що заросли мохом, під арками, де колись могла б бути музика, й голосні вечірки, а тепер шепотіло листя, приховуючи мармур та стародавню позолоту. Дім, у якому вона жила, був замком — або його тінню. Кам’яні зали, що під вагою часу вкрилися павутиною коріння й тишею.

Коли вони ступили за поріг, ліс зустрів їх мовчазно. Тіні трималися осторонь, ніби визнаючи — сьогодні його доля інша.

Йшли довго — через мертву частину лісу, де дерева стояли скам’янілими, через весняну, повну свіжого повітря, квітів та чарівних струмків, до літньої, де сонце — хоч і не пробивалося крізь гілля, але тепло — ніби просочувалося крізь крони.

Там, між зеленими заростями, з'явилися дикі плоди, товстелезні білі гриби, лисички з стрункими ніжками, ягоди, що сховалися в тіні листя, мов ліхтарики. Він став збирати їх, вона дивилася — трохи здивовано, трохи з цікавістю, ніби спостерігала за ритуалом, давно втраченим у пам’яті.

Вони присіли під деревом, і поки він розводив полум’я, щоб засмажити грибів, нанизуючи їх на тонкі молоді гілочки, дівчина мовчки поринула у свої думки. Щось у ньому тривожило її. Він з’явився не випадково — цього вона вже не могла заперечити. Можливо, саме через нього вона знову згадала, що таке смак, дотик, розмова. Можливо, він — ключ до її минулого.

Їжа пахла дуже смачно. — А в лісу, часом, немає солі? — спитав хлопець. — Має бути, десь під землею. Я спробую її дістати, а ти пригостиш мене їжею.

Із цими словами вона підвелася, і ніби мацаючи щось невидиме, поводила руками над землею, пройшлася туди-сюди, аж поки не зупинилася на рівній, сухій галявині.

— Іди сюди, — каже вона, і пласт землі підіймається ніби сам собою, оголивши шар трави, землі, глини, каменю та нарешті — тонкий білий шар солі.

Зрушивши його у бік, вона із цікавістю заглядає у глибину ями — що там, далі? Між шарами землі, напів утоплений у сіль, стирчить якийсь гладкий білий камінь, схожий на ті, що вона часто бачила в лісі, між корінням.

— Що це? — запитав він, витираючи руки. — Камінь. Їх багато скрізь. Я раніше не звертала на них уваги. — Вона встала і підійшла ближче. — Але цей... виглядає інакше.

На поверхні каменя був вирізьблений візерунок — щось на кшталт корони, вплетеної у гілки дерева. А під ним — рядки знаків, старих, потемнілих від часу.

— Що там написано? — нахилився він поруч.

Вона хотіла знизати плечима, як завжди. Але погляд її зачепився за символи — і щось у ній раптом зрушилось. Слова стали зрозумілими. Ніби для неї хтось читав:

"...Корона, що з'єднує всі розгалуження сили. Вона проведе крізь простір, заглядає крізь час і покаже істинну силу чарівного Лісу. Лише Хазяйка може віднайти шлях..."

Тут напис обривався. Камінь був надщерблений знизу, мов вирваний з більшої плити.

Вона мовчала.

— Що це було? — запитав він тихо. — Ти змогла це прочитати? — Так, — прошепотіла вона. — Хоч раніше — навіть не намагалась.

Вони повернулися до вогнища. Гриби вже підрум’янилися, від них тягнувся теплий димок. Він простяг їй одну з гілочок.

— Скуштуй. Це смачно. — Він усміхнувся, і вона, трохи здивовано, взяла їжу до рук.

Вони їли мовчки. Їх пальці зустрілися, коли вона простягнула руку за ягодами. На мить дотик змусив їх обох завмерти. Вона — бо вперше за довгий час відчула тепло живої людини. коли вона лікувала його магією, навіть не намагалася торкатися, а тепер хотілося прилинути ближче і грітися, ніколи не відпускаючи. Він — раптом усвідомив: вона не привид, не тінь, а жива, тепла, самотня дівчина в центрі чужого світу. Гарна дівчина, попри те, що дивна. І їй спободалося його торкатися. Від цієї думки йому захотілося задоволено посміхнутися.

Її серце затріпотіло, як крило в долонях. Чому присутність цього хлопця її так хвилює?

— Думаєш, це... справжня легенда? — тихо запитав він, киваючи на камінь. — Не знаю. Але якби навіть і ні — щось у ній справжнє. Як і в цьому дотику, — сказала вона майже подумки.

Десь далеко в лісі почулося легке потріскування кори, ніби самі дерева затамували подих. Листя не ворушилось, а повітря стало густішим, ніби щось велике, невидиме, почало прислухатись.

І ліс, що давно мовчав, нарешті прошепотів.

— Відшукай...

Він стрепенувся. Чи це справді був голос, чи лиш вітер у гіллі? Але погляд Хазяйки сказав йому, що вона чула те саме.

— Щось сталося, — прошепотіла вона. — Ліс хоче щоб ми знайшли цю корону.

Хлопець знову глянув на камінь, і його пальці мимоволі ковзнули по лінії тріщини. У голові, мов спалах, промайнуло щось — обличчя старого чоловіка з сивою бородою, великий стіл, мапа, і чиясь долоня на його плечі. Він заплющив очі, але картина не зникла.