Розділ 2: Дім із кісток і коріння

Він спав три дні.

Уві сні його тіло здригалося, обличчя перекошувалося, наче він боровся з кимось невидимим. Вона ж сиділа поруч, слухаючи, як хрипко виривається подих з його грудей, і відчувала: ліс не хоче його приймати. Але й не відштовхує остаточно. Це був рідкісний випадок.

Її дім стояв на старому пагорбі, де колись було серце святилища. Його давно поглинула тінь, але кістки мертвих велетнів досі підтримували стелю, а коріння стародавніх дерев пронизувало підлогу, мов жили. У повітрі завжди витав запах моху, попелу й зів’ялих квітів. Привиди блукали поміж кімнат, не чіпаючи її — вони належали лісу, як і вона.

Вона поклала його на ложе з переплетених гілок і м’якого лишайника. Рани його не гоїлися, хоча звичайні ліки з лісу зцілювали навіть проклятих. Довелось звернутись до старої магії — тієї, якої не торкалась ще з першого тижня, коли прокинулась у цьому місці. Коли ще боялась того, що може зробити.

Її долоня зависла над його грудьми.

— Не помри, — прошепотіла вона. — Я не хочу, щоб ти був першим, кого я... втратила.

Вогник, той самий, що йшов за нею, завис поруч. Його світло стало теплішим, м’якішим. Воно торкнулося чоловіка — і дихання його вирівнялось.

На третій день він розплющив очі.

Вони були блакитними. Яскравими, мов небо, яке вона більше не пам’ятала. І з перших секунд у них була настороженість. Його рука рвучко сіпнулась до пояса — але зброї не було.

— Хто ти? — хрипко вимовив він.

Вона дивилась на нього, мов на привида. Не від страху — від здивування. Це був перший людський голос, який вона чула від... знову та ж сама порожнеча в пам’яті.

— Я... Хазяйка цього лісу, — відповіла вона просто. — Ти був при смерті. Я врятувала тебе.

— Це... твій дім? — Він перевів погляд на стелю, де перепліталися коріння і світлячки.

— Ліс не дає мені піти. Отже, так. Мій.

Він мовчав. Але очі його залишались пильними. Згодом юнак знову заснув.

***

Світ повернувся до нього повільно — болем. Спершу голова, мов забита камінням, потім кожна кістка, що стогнала при спробі поворухнутися. Але він не був мертвим. Ще ні.

Він лежав на ліжку, сплетеному з темного коріння. На стінах кімнати зеленіло світло грибів, а з високих аркових вікон лилося місячне проміння. У повітрі пахло вогкістю, димом і чимось хвойним.

— Ти прокинувся, — сказала вона.

Голос — спокійний, рівний. Холодний.

Він повернув голову. У напівтемряві, що дихала живою тишею, стояла вона — жінка в незвичному вбранні з якоїсь щітьної та грубої тканини, у штанях та куртці що не приховували її високої фігури. Довге світле волосся, у якому деінде заплетене листя пір'я та кістки, спадало нижче поясу та здавалося світиться саме по собі. Обличчя її було блідим, майже прозорим. Очі у напівтемряві — як ніч без зір. У них не було жодної миті вагання, жодної тіні страху. Лише безмежна потойбічна тиша.

— Хто ти? — прохрипів він.

— Я Хазяйка цього лісу.

— Це ім’я? — він примружився.

— Ні, — сказала вона. — Але поки цього достатньо.

Він повів плечем — біль відгукнувся різким спалахом. І все ж, не зводив з неї погляду.

— Ти знайшла мене?

— Так. Біля старого кореня. Зі зламаною ногою, з розбитою головою. Тебе лишили там помирати.

— Хто?

— Якісь недобрі люди. Ліс каже, їх було троє.

Він зціпив зуби. Отже, змова вдалася частково. Але не до кінця. Вони не перевірили, чи я справді помер. Дурні.

Він пам’ятав. Усе пам’ятав — свій дім, своє ім’я, королівський герб на перстні, який тепер зник з його пальця. Але сказати їй… поки зарано.

У цій темряві, у її очах, була сила. Дивна дівчина, дивний дім. Йому потрібно знати більше, перш ніж називати себе.

— І як довго я тут?

— Три дні. Твої рани загоюються повільно, і ти ледь не помер.

— Але ти врятувала мене, так? Чим я міг би віддячити тобі?.

Вона не відповіла, лише відвернулася до вогнища, що диміло мохом та дрібними гілочками.

"Вона… незвичайна," подумав він.

"Холодна, мов ніч після снігу. Схожа на відьму чи дикунку. Але в ній є щось… ніби не з цього світу. Її рухи — стримані, але точні. Її голос м'який та спокійний. Навіть зараз, поранений і виснажений, я міг би бути для неї загрозою. Одне моє слово і її могли б кинути у в'язницю, чи продати у неволю. Але — вона мене не боїться. І водночас — ніби не знає про мене нічого".

Його тіло ще не слухалося повністю, але свідомість проясніла.

Він був у пастці.

У владі жінки, що має якусь незвичку темну силу.

І все ж… вона не вбила його.

"Я маю вибратись. Дати звістку до батька. Але поки — слухати. Спостерігати. Грати роль. І чекати моменту."

— Де ми зараз? — спитав він.

— У самому серці Проклятого лісу. Там, куди не доходить ані день, ані час.

Він усміхнувся. Гірко. Це ж в глибинах лісу, про який у світі розповідають лише з острахом.

— То я в раю.

— Ні, — відповіла вона. — У раю ти був би мертвим.