6.2.

Тадей подивився на неї бешкетно, зі смішинками в очах.

— Її ж ти вибирала, так?

— Звідки ти знаєш?

— Такі дівчата, як Діана, зазвичай купують мені сині краватки — під мій колір очей.

— І скільки в тебе синіх краваток? — Гаїна так зацікавилась, що забула, як ще хвилину тому ніяковіла.

— Двадцять одна.

— У тебе… було стільки дівчат?

— Ні, звісно. Я не такий казанова. Просто деякі купували дві чи три сині.

— Чому ти тоді сьогодні надягнув цю?

— Логічно на побачення з нареченою надягнути подарунок від нареченої. Думав, що це спонукає Діану наступного разу обрати самій.

Вона кивнула, прикусила губу, повагавшись, перш ніж спитати:

— А що означало “такі дівчата, як Діана”?

— Як тобі пояснити… — Тадей зіперся на спинку свого стільця, замислився. — Є люди, які мислять лінійно, просто, шляхом найочевиднішого. А є ті, хто здатні на оригінальність, глибину. Мені здається, твоя сестра належить до перших.

— А я, отже…

— А ти схожа на дівчину, яка може додуматися, що у хлопця з синіми очима точно є два десятки синіх краваток. І на дівчину, яка не захоче бути як всі, яка вміє виділитись.

— Так, це вже точно, виділитись я вмію…

Гаїна недбало тицьнула на свій шрам. Хотіла щось додати, але він обірвав:

— Я тобі забороняю.

— Що забороняєш?

— Забороняю згадувати сьогодні про оте маленьке, неважливе непорозуміння, яке заважає тобі жити.

Вона кивнула, підняла на нього очі і, несміливо демонструючи покору, прибрала волосся за вухо.

— Отак краще. Ти ж будеш вино?

— Трішки.

Тадей відкоркував пляшку білого іспанського вина Мальвазія. Налив Гаїні пів келиха, а собі ще менше.

— За гарний вечір! Дякую, що пішла зі мною. Я був би найбільшим у світі лузером, якби пішов на виставу сам, а потім наодинці запихав у себе тапас.

— То ти боїшся бути лузером?

Гаїна дзенькнула келихом об його келих, відпила вина. Її вигнуті в очікуванні брови натякали Тадею, що він все ж має відповісти.

— Все життя боюся. Це наші діди постаралися. Вам з Діаною пощастило, що росли далеко.

— Я завжди думала, що це якраз тобі пощастило. Вони сприяли твоєму навчанню, кар'єрі…

— Навчанню? — Тадей тихо розсміявся. — Так, навчання у мене було ще те… Особливо у старших класах і університеті. Екзамени мають бути на відмінно, але… зі своїми обов'язками в офісі маєш справлятися, Тадею. Ти наш спадкоємець, у твоїх руках буде доля всієї родини, — він перекривив інтонацію свого діда й важко зітхнув, додавши: — Ти не уявляєш, скільки разів я хотів втекти до мами чи бабусі. Але мамі завжди було не до мене, бо “життя творчої натури не терпить рамок і обов'язків”. Бабуся — і поготів. У неї нове життя з новим чоловіком, діти з ним ледь старші за мене. Я не дивуюсь, що вона втекла від діда аж до Львова, дивно інше — як вона з ним взагалі прожила сімнадцять років.

Гаїні важко було зрозуміти його, бо сама жила геть в іншому світі. Від неї ніхто нічого не вимагав. Ну, окрім того, щоб наглядати за Діаною.

— Щось я розговорився. Краще розкажи, яким було твоє дитинство.

— Ні, все гаразд. Мені подобається тебе слухати... А ми з Діаною росли в невеликому норвезькому місті Олесунн. Вчилися у звичайній норвезькій школі. До нас не було жодних вимог. Батьки тільки змусили до ідеалу вивчити англійську. Ну, і українською навчили читати й писати, не лише говорити. Хоча це все більше Діани стосувалося. Її готували для… для тебе. А я… Я просиділа все дитинство у книжках, тому що людей соромилась…

Вони їли тапас, і помалу Гаїна розповіла про себе стільки, скільки досі не розказувала нікому. Вперше говорила саме про себе, так що ім'я сестри більше не проскакувало.

—...Наші мама й тато трохи романтики. Останні роки тато займається тим, що пише статті про фіорди у природничі журнали зі всього світу, а в мами то одне захоплення, то інше — карти Таро, психологія, нутриціологія... Я виросла у них трохи незібраною. Моєю мрією був Лондон, а далі я й не знаю, що робити зі своїм життям. 

— Коли людям не треба щодня думати про заробляння грошей, можна дозволити собі такий стиль життя.

— Так, мабуть. Не те, щоб батьки зовсім ніколи не працювали... Але останнім часом розслабилися. Мене не вчили вигризати собі місце під сонцем, тому у мене повно ідей, які не вмію втілювати, і невпевненість у собі через комплекси, з якими залишилась наодинці... Ось, тепер вже я розговорилась.

— Слухав би тебе й слухав. Але, до речі, доки не забув. У нас в головному офісі зараз немає вакансій, гідних твого диплому. Проте я маю одну ідею, над якою давно міркував… Це дещо якраз для тебе.

— Що ж це?

— Поінтригую тебе трохи. Нехай це залишиться в секреті, гаразд? За кілька днів приїдеш в офіс, де все обговоримо. Не хочу зараз говорити про роботу.

— Гаразд, — погодилась вона.

— Знаєш, ти перша людина з наших двох сімей, яка зацікавилась роботою в офісі. Сімейний бізнес, який не дуже то й сімейний.

— Якщо подумати… Я розумію, чому наші діди так зациклені на тому, щоб зробити бізнес сімейним. У нашому містечку на сусідній вулиці працював ресторан, який відкрив ще прапрадід теперішнього власника… А наші з тобою прапрадіди такої можливості не мали. Вони не те, що бізнесу не могли мати і приватної власності, їм би життя зберегти… Твій дід у юності був трохи моряком, він бачив інше життя, тому з'явилася мрія, якою заразив і мого діда… — Гаїна говорила повільно, задумливо покручуючи в пальцях келих. Не помітила, як розслабилась, щиро й чесно ділячись думками. Стрепенулась, зауваживши, що Тадей мовчить. — Ти так дивишся. Я сказала щось не те?

— Ні. Думаю.

— Про прапрадідів?

— Про те, що ти неймовірна. Ти неймовірна, Гаїнко. І ти перша дівчина, якій це кажу.

На її щоках визрів рум'янець, який, втім, важко було розгледіти в тьмяному освітленні.

— Дякую. Я… Ти перший, хто мені таке каже, — прошепотіла, ніяково потерши передпліччя.

— Може, потанцюємо? Почалась повільна музика.