6. Її чи не її місце

Гаїна не плекала ілюзій. Розуміла: слово “побачення” з його вуст — напівжарт. Це з Діаною у Тадея було б побачення, а з нею буде просто проведення часу, щоб не пропали зусилля, які витратив на підготовку.

Він не сказав, куди вони їдуть, обмежився словом “сюрприз”. Гаїна втонула у великому пасажирському сидінні праворуч від Тадея і сиділа мовчки, спостерігаючи, як він кермує. Почувалася затишно-затишно.

Його руки тримали кермо легко, пальці не напружувалися, але водночас повороти виходили плавними і обережними. Від того споглядання Гаїні в голову лізли дурні думки: дівчат він так само в руках тримає? Так само ніжно, але впевнено?

“Ти цього ніколи не дізнаєшся”, констатувала подумки.

Вони припаркувалися на одній зі звивистих київських вуличок. Гаїна ще зовсім не знала міста, але подумала, що це, певно, старий район.

— Печерськ, — підвтердив її здогади Тадей. — Нам туди, — і кивнув на темну вивіску ресторану, що, здається, був зачиненим.

— Але хіба…

Гаїна не встигла спитати, бо він взявся за дверну ручку, і двері з легкістю піддалися.

— Нас чекають, — пояснив. — Це ресторан мого знайомого, лише наступного тижня відкриється. Вважай, ми перші відвідувачі.

— Ти попросив знайомого відкрити ресторан персонально для тебе?

— Ну… Я дав йому безвідсотковий кредит на відкриття цього місця, тож це просто маленька послуга.

— О, ви вже?

З дверей у дальному кутку зали вийшов чоловік років сорока. Він на ходу стягнув з себе чорний фартух і широко усміхнувся.

— Так. Познайомтесь. Це Гаїна, моя… — Тадей обірвав себе, мало не промовивши слово “наречена”. — Моя майбутня родичка. Гаїнко, це Андрій — колишній керівник відділу роботи з постачальниками у нашій компанії, а тепер шеф-кухар і власник цього ресторану.

— Дуже приємно познайомитись!

Андрій наставив долоню, і Гаїна несміливо вклала у неї пальці. В першу секунду зіщулилась, але ресторатор відповів легким потиском і усмішкою, ні порухом не видав здивування чи спантеличення від її зовнішності.

— І мені приємно познайомитись. Тут дуже затишно.

— Ви перші гості, тож чекаю відгуків. Ваш столик готовий. Тадей, як завжди, пунктуальний, і я теж, тому вино щойно з холодильника і закуски вже на місці. Гарно вам провести вечір!

— Ще раз дякую тобі, — Тадей кивнув і поручкався з колишнім підлеглим в знак подяки.

— Немає за що. Цього місця не було б без тебе. Я вже піду, ось запасні ключі, віддаси на відкритті.

Андрій по-дружньому плеснув Тадея по передпліччю і ще раз всміхнувся Гаїні, а тоді пішов до виходу.

— Ви з ним друзі? — тихо спитала вона, дивлячись вслід приємному чоловіку.

— Ні, але ми ладнали, коли він працював в компанії. Я багато чого в нього навчився. Андрій завжди мріяв про власний ресторан, іспанська кухня була його хобі. Нещодавно, коли він зовсім заморився від нашої виснажливої роботи і сімейних проблем, які витягнули всі гроші, я запропонував йому фінансування його багаторічної мрії. У нього був готовий проєкт ресторану, тож все вийшло зробити швидко.

Доки Тадей розповідав, Андрій вийшов з ресторану. Вони залишилися вдвох і повільно підійшли до сервірованого столика під стіною. На фоні негучно грала іспанська музика, а в залі царювала півтемрява, лише над ними горіла люстра. Круглий столик був розрахований на двох — два стільці, дві тарелі, два келики. У вазі стояв букет квітів, а поруч — пляшка вина. Погляд притягували розкладені на тарілках тапас з креветками, рибою, оливками, хамоном та іншою смакотою іспанської кухні — все таке різнобарвне, різноманітне, що мимоволі пробуджувало апетит і цікавість.

Але погляд Гаїни зупинився на букеті.

— Ти чимось засмучена? — спитав Тадей тихо, помітивши, як сумно вона подивилася на квіти.

—  Ні, все чудово. Просто… — спробувала усміхнутись і тихіше додала: — Це все ти готував для Діани. Я просто… відчуття, що я зайняла її місце.

— А в мене відчуття, що вона зайняла твоє.

— Що?

— Нічого, вибач, не зважай, — він опам'ятався і м'яко всміхнувся. — Просто проведімо гарно час, гаразд? Я ні краплі не засмучений, що тут ти, а не вона, навіть… трохи радий.

Дуже радий. Дуже. Оце “трохи” промовив тільки для того, щоб пом’якшити, щоб ще більше не змушувати ніяковіти дівчину, яка й без того дивилася у підлогу дев’яносто відсотків часу з ним.

Він відсунув стілець і допоміг Гаїні сісти.

— Ти ж не заперечуєш, якщо я побуду як офіціант на Шервуд-стріт? — уточнив зі смішком. — Бо зараз тут офіціантів немає, ми лише вдвох.

— Не заперечую.

Гаїна усміхнулась, згадавши випадок за сніданком, коли Діана штрикнула Тадея за галантність.

Але різко до свідомості дійшли його останні слова. “Ми лише вдвох”. Сонячним сплетінням розлилося тепло, і водночас серце тривожно затремтіло. У горлі пересохло. Вони тут лише вдвох. Чому ж так несподівано приємно і трохи… тривожно від цього факту?

— Ти злякалась? — спитав Тадей, вдивляючись, як на її лиці проступило хвлювання в нервовому кусанні губ і біганині зіниць туди-сюди.

— Ні. Просто… Незвично. Дивно. І я… не знаю, як поводитись.

— Поводься так, наче ми самі не лише тут, а й у цілому світі.

Йому раптом дуже захотілося, щоб вони були самими у цілому світі. І їй теж захотілося.

Гаїна вдихнула глибоко, підняла на нього очі й раптом, лише в цю мить, вперше за вечір з подивом зауважила:

— На тобі та краватка в сердечка!