1. Несправедливі казки

“Ви помічали оце дурне протиставлення у всіх любовних історіях? Багатий і бідна, красуня і чудовисько, популярний хлопець і сіра мишка. Так, наче більше не існує сценаріїв, окрім того, що протилежності притягуються! Наче у коханні хтось один завжди неповноцінний, не такий чудовий, як інший!

Але ж у житті так не буває. Тут, на жаль чи на щастя, діють інші закони. Тут такі красуні, як моя сестра, знаходять красенів. А такі чудовиськаі дівчата, як я, залишаються самотніми.

З цього погляду я навіть хотіла б, щоб життя трохи нагадувало казку. Тоді я б точно вийшла за прекрасного принца і у фіналі сама стала б красунею.

А так доведеться вдовольнитися роллю скромної родички на розкішному весіллі. Напевно, так вирішила доля в той день, коли підштовхнула дворічну мене до імпровізованого вуличного мангала. Якби не це, красень, який нас з сестрою чекає в Україні, став би моїм нареченим…

Думаю, мені пощастило”.

Гаїна закрила щоденник і повернулася обличчям до вікна. Крізь сірі лондонські хмари пробився кволий промінь сонця.

— Не забути в ТРЦ купити мій улюблений хайлайтер… Нагадаєш? — торохтіла над вухом Діана, походжаючи туди-сюди кімнатою. — Щоб потім не замовляти онлайн і не чекати кілька тижнів. А ще… Ой, я, напевно, ті парфуми йому не даруватиму. Раптом запах не сподобається? Краще куплю гарну краватку. Краватка точно знадобиться!

— Ти справді така рада, що виходиш за хлопця, якого в очі не бачила? — зітхнула і помотала головою Гаїна.

— Як це не бачила? Я щодня дивлюся на його фото в інстаграмі! Сьогодні, до речі, нове додав. О, дивися… Такий сексі в цьому синьому костюмі, скажи?

Діана вхопила смартфон і сунула його під носа старшій сестрі. Гаїна з нальотом нудьги у погляді глипнула на нове фото Тадея. Ну і? Нічого принципово нового й цікавого. Ті самі чисті сині очі, те саме ідеально укладене смоляне волосся, рівна лінія губ без натяку на усмішку, вперте підборіддя. І синій костюм, який йому ну ду-у-уже личить.

— Але це ж не одне й те саме. Ти не знаєш, який у нього характер і чим він живе. Впевнена?

Діана закотила очі під лоба. Плюхнулась у крісло навпроти.

— Я думала, ти мене хочеш якнайшвидше заміж сплавити. Що за запитання раптом?

— Я й хочу. Мені набридло бути твоєю нянькою, — буркнула Гаїна і підтисла губи. — Просто хвилююсь, як це все має бути… Ви ж досі не познайомились.

— Ой, перестань! — відмахнулась Діана. — Він красунчик — раз. Багатий і з гарною посадою — два. Онук діда Павла, а не перший зустрічний — три.

— Тоді пообіцяй мені, що ви не розбіжитеся принаймні то того моменту, як я встигну повернутися до Лондона і сховатися подалі.

Попри їдкі слова, обличчя старшої сестри випромінювало щиру турботу. Вона вже змирилася з тим, що не зможе влаштувати власне особисте життя, тому хотіла, щоб хоча б у сестри все влаштувалося якнайкраще. Діана змінювала хлопців, як рукавички, ні з одним не зустрічалася довше, ніж два місяці, і Гаїні важко було уявити свою молодшу одруженою жінкою.

— Обіцяю! Ми проживемо довге й щасливе життя. Помремо… Ні, не в один день. Все-таки він старший на чотири роки. Я ще трохи побуду багатою вдовою.

Гаїна на те могла тільки похитати головою.

Вони доскладали речі й поїхали у торговий центр. Діана закуплялася подарунками і буркотіла, що зі старшої сестри, як завжди, мало користі — вона ні модних трендів не знає, ні почуття прекрасного не має. Хіба що в чоловічому бутику Гаїна дала пораду:

— Думаю, у нього два десятки синіх краваток, купи іншу.

Діана крутила у руках дорогу синю краватку, яка, безумовно, личила б нареченому, і скривилася від почутого.

— Яку, по-твоєму, я маю купити? Он ту рожеву в сердечка?

— Чом би й ні? Така у нього навряд чи є.

Гаїна провела пучками пальців по рожевій у сердечка краватці і всміхнулась, уявивши серйозного красеня-гендиректора з таким аксесуаром.

— Ну добре… Але якщо йому не сподобається, я скажу, що це ти вибирала! — несподівано погодилась Діана.

Вони прошвендяли торговим центром ще добрі дві години і вийшли до таксі з оберемком пакетів.

— Ти, певно, думаєш, що в Україні немає магазинів, — похитала головою Гаїна, кивнувши на покупки сестри.

— Мені звідки знати? Може, й немає. Тим паче, там війна, — вона надула губи і втратила весь настрій. — Ех, якби він тільки міг приїхати сюди…

— Навіть якби міг, не приїхав би. Він не покине бізнес. А якщо покине, невідомо, що далі буде з корпорацією. Можливо, нам усім не буде, за що жити.

— Й то правда… Так тому й бути, поїду я!

Сестри встигли пообідати в ресторані на своїй вулиці, а тоді прихопили валізи — і в аеропорт. Дорога мала бути довгою — переліт у Варшаву, а звідтіля — автомобілем до Києва. У Варшаві їх мав зустріти й безпечно провезти через половину Польщі і половину України спеціальний повірений Тадея.

Вмостившись біля вікна літака, Гаїна знову дістала щоденник. Доки Діана залишала в соцмережах слізні дописи прощання з Лондоном, її старша сестра звіряла думки паперові.

“Щоденнику, я ж не розповідала тобі нашу сімейну історію, пов'язану з цим шлюбом?..

Тоді слухай. На початку дев'яностих наш з Діаною дід Петро і його найкращий друг Павло захотіли стати бізнесменами. Наш дід відкрив продуктовий магазин, а дід Павло почав торгувати технікою.

За два чи три роки вони обидва вже мали здоровенні магазини і вирішили об'єднати все в один сімейний бізнес. Для того, щоб бізнес став сімейним, знайшли просте рішення — одружити нашого з Діаною тата, сина діда Петра, з дочкою діда Павла Ольгою.

План провалився.

Ольга сказала, що буде вільною художницею, “ніякого заміж”. Чкурнула за кордон і за півтора року (двадцять сім років тому) привезла своєму батьку Павлу подарунок в пелені — синьоокого писклявого внука, якого нарекли Тадеєм на честь прадіда.