4

Вранці за сніданком Лінда не подала виду, ніби вночі між нами щось сталося. Вона виглядала, як завжди, свіжою і підтягнутою, а після кави пішла гуляти з донькою, лишивши мене на самоті.

Є лише один спосіб розговорити її – дочекатись ночі, коли Лінда, певно, знову захоче випити й спуститься до кухні. Я вирішила почати здалека, бо вона могла знову зробитись скелею та відмовитись розмовляти зі мною. І я не мала вдосталь сил, щоб сперечатись.

Розрахунок виявився правильним. Лінда дійсно спустилась. Я чула її кроки на сходах, і хотіла утекти, бо починати таку складну розмову з нею не хотілося. Але якщо раніше я могла хотіти зближення з нею тільки заради сестри, то тепер вже заради неї самої.

-Чому не спите? – Лінда відразу помітила мене. Зараз вона знову виглядала звичайною, і я відмітила, що набагато привабливішою, ніж удень, затягнутою у корсет та з укладеним волоссям.

Я не відразу знайшла, що сказати.

Моя тітка стояла й дивилась на мене. Навіть не пішла до шафи, де стояла пляшка з віскі.

-Хочу поговорити з вами – сказала нарешті.

Вона зблідла, і її обличчя знову зробилось твердим та непроникним.

-Про що?

Лінда відвернулась від мене. Напевне, вона хотіла таки піти до шафи, та в останній момент передумала, і просто лишилась стояти до мене спиною.

-Про мою сестру – ляпнула я. Саме це і був початок здалека.

Ліндині плечі смикнулись.

-Поговоріть про неї із нею – кинула вона.

Та я не збиралася здаватись.

-Колись, ще коли вас тут не було, вона сказала мені в обличчя, що ненавидить мене. І потім, як я відвідувала її, вона не горіла бажанням спілкуватись…

-Бо ви самі того ніколи не хотіли – Лінда повернулась до мене. Її обличчя трохи пом’якшало, хоч і лишалось так само блідим.

Це була неприємна правда. Так, дурний привід для розмови, бо я сама винна….

-Але… - я спробувала знайти заперечення – Тоді, коли я вас вперше запитала, ви те заперечили. Так, ми з нею ніколи не були близькими, але я маю право знати, за що рідна сестра…

-Ви й справді не знаєте? – Лінда непідробно здивувалась. Вона відсунула стілець і собі сіла напроти мене – Ви й не здогадуєтесь, чому?

Вона просверлювала мене поглядом.

-Та…Це через те, що я зверхньо ставилась до неї раніше? Або тому, що я була…

Я проковтнула останнє слово. Не варто його вживати не лише у присутності леді, а і в будь-чиїй….

-Ні, не тому – сказала Лінда – Вірніше, це все теж, але було інше, важливіше…Ви не знали, що вона вже досить давно закохана у цього…свого нареченого?

На її обличчя раптом лягла тінь, та я не звернула на те особливої уваги.

-Так, я знаю, але раніше…

-І раніше – перервала мене Лінда – Ще до того, як ви оголосили про своє весілля з ним.

Я так і завмерла, прокручуючи у голові події минулого.

Але Джес ледве знала його! Може, й бачила раз чи два, не більше. Як могла кохати?

Я сказала те Лінді, та вона лише криво посміхнулась, і її очі знову блиснули недобре.

-Хтозна, чому вона закохалась. Але це сталося.

Її голос із рівного починав змінюватись, бриніти, в ньому явно чулись злобні нотки.

-Я мусила щодня – продовжила вона – протягом багатьох годин вислуховувати дифірамби на його честь. Ваша сестра була несповна розуму. Хоча чому була…Вона присвячувала йому вірші і йому ж їх читала, бо хотіла справити на нього враження.

Головоломка потроху складалась у моїй голові.

Тоді все ясно. Виходило, я відібрала у Джес її коханого, хоч і ненадовго. Дурна мала, якби ж вона знала, що його серце належало зовсім не мені, й боротися з тією невідомою жінкою у неї немає шансів!

-Міс Піллз – вела далі Лінда – схиблена на предметі свого обожнювання. Вона не здатна думати ні про що, окрім нього.

Її голос знову змінився, зробившись сумним, навіть трагічним.

-Ви отримали відповідь? – запитала вона, перервавши мовчання.

-Так. Та…

Як сказати це? Я довго збиралась із силами, доки Лінда сверлила мене поглядом.

-Я маю ще одне запитання – нарешті, сказала я – А ви…Чому ви мене ненавидите?

-Чорт – Лінда кинула це й закрила обличчя руками.

-Ви самі вчора сказали – коли вона не дивилась прямо, я почувалась трохи сміливішою – І я пам’ятаю, як ви дивились тоді, коли ми вперше зустрілись. Але не можу пригадати, зрозуміти, що зробила вам поганого. Я була б рада спокутувати це, тільки б ви більше…

-Не треба – прошепотіла Лінда, закриваючи обличчя руками. Її голос благав, і це вразило мене.

Та я не збиралась відступати.

-Просто скажіть, чому. Прошу. Мені не байдуже до того…Розумієте? Я вже без вас не можу. Я могла б вас вважати своїм другом, якби тільки не…

-Ні, ніколи – серйозно сказала Лінда та відняла руки від обличчя. Воно дивно зблідло та вкрилось червоними плямами – Ми не можемо бути друзями, Сузан. Навіть якби я сама того хотіла.

-Але чому?

Тепер вона не була каменем. Знову звичайною, людською жінкою, молодою дівчиною, дуже наляканою та схвильованою. І з такою нею я могла говорити.

-Гаррі Хендерсон – видихнула Лінда.

-Що?

Я не розуміла. Чому ми знову про нього згадуємо?

-Що? – перепитала я, спостерігаючи, як обличчя Лінди на очах робиться м’яким, яким не бувало ніколи.

-Містер Хендерсон – вона вимовила це так, наче плюнула – Хоча…раніше я звала його Гаррі. Просто Гаррі.

Я не розуміла. Я нічого не могла зрозуміти.

-Але…Ви ж ледь знайомі…

В цьому був якийсь смисл, та я не могла простежити його.

Лінда посміхнулась. Сумно й приречено, і мені здалося, що я вже бачила подібний вираз обличчя в іншої людини.

-Ми знайомі давно – сказала вона – І ближче, ніж ви думаєте.

Я відчувала, що їй важко говорити, але думки в моїй голові неслись, як вихор. Я не могла їх наздогнати.

-Він не розповідав вам? – продовжувала Лінда – Це ж його найбільше досягнення, ну…може, до зустрічі з вами…але ж мав би розповісти...Я із заможної родини, мій батько – баронет…але не стану називати прізвищ…