15

Джесіка не одужала до Різдва. Я дізналась про це перед самим святом, бо раніше не могла її навідувати. Дункан ще не повернувся, і треба було пильнувати піч. Варто їй згаснути лише на годину, і в будинку відразу ставав звірячий холод.

На свято я хотіла забрати Джесіку до себе. Вірніше, не мала особливого бажання, бо ми досі лишались чужими, та мусила подбати про сестру.

Проте Джес не повернулась додому, та й до мене йти категорично відмовилась, прийнявши пропозицію Гаррі пожити у Баттерстів. За тиждень там вона знову застудилась і повторно лягла до лікарні.

Добре, що чоловік приїхав, і я не була самотня на Різдво.

Дункан любив випити. Я не казала про це раніше тому, що завжди сприймала подібні вподобання як природні для чоловіка. Я теж любила це раніше, та тепер не могла й помислити, щоб запропонувати Дункану випити разом. По-перше, він вважав, що жінки й алкоголь не сумісні, а по-друге, точно не мав знати, що його жінка могла вживати дуже багато вина й віскі, лишаючись тверезою.

Пити на самоті я теж не могла. Купувати щось потай від чоловіка – то страшний гріх, так не роблять справжні, вірні дружини. Мені нема чого приховувати, я вся перед ним як на долоні, ми абсолютно відверті одне з одним…

Дункан не мав нових замовлень на роботі, й, відповідно, заробітку майже місяць. Таке траплялося й раніше.

Вечорами він ходив до шинку із Томом, а потім, повертаючись, співав із ним якихось непристойних пісеньок. Я робила вигляд, ніби не розумію, хоча добре знала зміст і дивувалась тому, що виникало всередині. Спогади про минуле, від якого я тікала, неприємні й болючі, а десь поруч навіть страх та ще й відраза до того, кого звала чоловіком…

Та я не нарікала. Не мала права й не знаходила сміливості. Дункан вважав, що дружина має мовчки виконувати свої обов’язки, я кохала його й робила те, чого він хотів. Як і кожна жінка.

Того жахливого вечора чоловіки – Дункан і Том – пішли, як завжди, до шинку, а до мене завітала Іларія з дітьми.

Сусідка любила курити трубку. Вона робила це смачно, навіть сексуально, виразно пускаючи кільця диму. Я милувалась нею, і її благеньке вбрання не псувало загального враження.

Тоді ми обговорювали ситуацію в країні. Конфлікт між нашими, північними, та рабовласницькими й відсталими південними штатами сягав апогею. На кожному кроці тільки й чулись розповіді про зарозумілість і тупість південців, їхнє бажання в’їхати до раю на горбах нещасних чорношкірих рабів та заскнілість у власному лицемірстві.

Іларія ненавиділа південців саме тому, що на півдні не було місця таким, як вона і її чоловік. Тут Том працював і заробляв, хоч і мало, а там подібних людей вважали криворукими й ні на що не здатними. Існувала безкоштовна робоча сила, всім керували багатії-плантатори, які не хотіли ніяких змін.

Північ, навпаки, мала все – робочі місця, фабрики, промисловість, купу пропозицій для бідних мігрантів, бажаючих зробити кар’єру. То чого б ми мали рахуватись із ними? Я знала багатьох південців. Вони не любили нас і звали «янкі», то про мене, нехай би собі відділялись, утворювали окрему державу та скніли окремо зі своїми рабами, як це зробила ще до Різдва Південна Кароліна.

Та не всі у нас погодились би зі мною. Дункан не запитував моєї думки з цього приводу, бо ж жінки, на його думку, нічого не розуміють у політиці. Він лаяв південців, називав їх ледачими й тупими людьми із застарілими поглядами. Мій чоловік купував газети, де друкували різні карикатури на них, роздивлявся вечорами й сміявся. Читав повільно, і я не допомагала йому, бо це б означало, що я показую свою зверхність над ним.

«Таймз» теж не втрачала можливості полаяти «Діксіленд» і публікувала обвинувачувальні статті, пов’язані із застарілістю рабовласництва та необхідністю дати свободу усім поневоленим чорношкірим. Були і там і Гарріні матеріали й дивувалась тому, як швидко він, емігрант, перейнявся тутешніми ідеями й думками.

Потім Іларія почала говорити про інше. Чомусь розповіла про чоловіка – як вони познайомились, одружились, як тяжко йому доводиться працювати, щоб утримувати її та дітей.

-Він так стомлюється, мій бідний Том! Так, що я ні слова не кажу, коли він ходить відпочивати разом із твоїм. Чоловіки, сама розумієш…

Вона лише зітхнула й випустила дим.

Я не розуміла. Чому Іларія повинна щось казати, коли її чоловік працює від ранку до пізнього вечора й рідко бачить її та дітей? Хіба не такою була доля усіх жінок у нашому кутку – тих, які змушені рахувати кожну копійку та постійно на всьому заощаджувати?

-Але та мадам Раймунда, що заправляє тим домом, мені геть не подобається – продовжувала Іларія – Якась вона каламутна. Таким би тільки видурити з людини більше грошей.

Щось теленькнуло в мені. Наче відзвук слів Іларії натиснув на якийсь важіль всередині, що подавав знак, хотів про щось сигналізувати і в той же час нагадати…

-Яка мадам Раймунда? – вирвалось у мене.

-Ну ця, хазяйка тих…шльондр з того дому…

Мої вуха не хотіли сприймати почуте, та воно дійшло до них і повисло, наче важелезний тягар. Воно, напевне, нагадувало змію, холодну та колючу, бо якимсь чином опинилось всередині мене, досягло серця й обвилося навколо нього.

«Того дому».

Чому я добре знала значення цього виразу? Так говорили завжди тільки про одне місце. Важіль всередині мене знову натиснувся, подаючи ще один тривожний сигнал, та вуха відмовлялись його чути.

-Твій Том буває у борделі? – вичавила я з себе.

Я бачила сотні, тисячі чоловіків, і усі мої клієнти бували різними, не схожими один на одного. Будь-хто міг би мріяти про заборонене та прагнути його, навіть бідняк, одружений або ні, пристрастно закоханий чи ні.

Але ж… Іларія, така гарна, працьовита, чесна, вона сидить зараз переді мною…Проста жінка, мати двох дітей, найкраща господиня на світі, говорить дуже спокійно, що чоловік їй зраджує? Навіть не сердиться, що цей час він міг би витратити на неї та дітей, не кажучи вже про гроші?