14

Цього літа ми теж їздили до Дунканової матері. Його сестра народила сина, і не уникала можливості похвалитись цим переді мною, натякаючи, що от тепер вона, якраз, повноцінна жінка, бо дала своєму чоловікові саме те, що йому треба.

Я могла б багато їй розповісти про потреби чоловіків, бо знала про них усе, та змовчала. То інша частина мого життя, про неї не варто комусь знати.

Між мною та Дунканом нічого не змінювалось, і моє життя, нарешті, увійшло в єдине, постійне русло. Чоловік працював кур’єром, їздив у відрядження, заробляв, але небагато, так, що нам ледь вистачало на їжу та інші потреби. Я давно забула про свої багаті сукні. Дві подарувала малій Джанет, яка потім їх перешила та одягала, але тільки вдома. Інші так і лежали.

Я продовжувала грати роль дружини-домогосподарки. Поралась по хазяйству, навчилась трохи краще – та все ж не так добре, як Іларія – куховарити, навіть завела невеличкий садок.

Дункан не говорив зі мною про дітей та ніяк не виказував, що хотів би їх мати. Але мені вже виповнився двадцять один, а Іларія в моєму віці мала вже двох. Тому хтозна, чи лишився ще час, чи може, я втратила його ще тоді, у шістнадцять?

На початку осені Мейбел прийшла до мене попрощатись. Вона сказала, що звільнилась і назавжди їде з міста до своїх родичів, бо більше не може жити в будинку, де усім заправляє колишня служниця.

-Ця жінка – диявол! Містер Крістофер у неї під каблуком. Здається, він лизав би перед нею підлогу, якби тільки вона сказала. Вона заправляє не тільки будинком, дісталась вже й до редакції! Все переробляє, змінює по-своєму, постійно там буває…Почувається хазяйкою…

Мені було водночас сумно і страшно. Сумно тому, що Мейбел їде, моя стара, улюблена служниця, єдина, хто підтримував мене. А страшно тому, що колишня гувернантка й справді підминала під себе нашу родину, перетворювала все, що належало нам, на своє. Наче пошесть, сарана...

Мейбел додала, що дядька цілком влаштовує цей матріархат. Він тільки радий перекласти на дружину редакційні справи та займатись іншим – наприклад, вирощувати квіти, проводити час із малою Маргарет. Він щасливий та усім задоволений, бо цілковито довіряє своїй жінці.

А Джес і надалі писала вірші, ходила на прогулянку з нашою новоспеченою тіткою та заміж не збиралась. Ну звісно. Навряд чи ця жінка захоче ділитись із нею тим, що може отримати її донька. Тепер моя сестра знову зубожіла наречена, і їй уже сімнадцять, скоро стане старою дівою.

Прикро, що посаг, який я лишила для сестри, забере собі чужа нам людина.

Скоро осінь вступила у свої права, та почалися тижні затяжних, сильних злив. Вони продовжились і у грудні, тому початок зими все відкладався. І одного такого туманного ранку, коли Дункан саме був у відрядженні, до мене прийшов Гаррі.

Я йому зраділа, хоч і не мала на це права. Але ми все ж були друзями, і свого часу мені подобалось бути з ним.

З того часу, як ми востаннє бачились, він змінився – подорослішав, став серйознішим та сумнішим. І його волосся так само смішно стирчало в різні боки, наче кущ.

Він не мав жодної причини, щоб прийти до мене. Дункана розлютило б уже те, що ми просто привітались одне із одним десь на вулиці.

-Я у справі – сказав Гаррі, стоячи на порозі та зазираючи через моє плече – Твого немає?

-Ні, він поїхав.

-Тоді я зайду.

Якщо Дункану хтось донесе, він, звісно, злитиметься. Але Гаррі не міг прийти просто так. До того ж, я справді була рада його бачити.

-Я до тебе у справі – пробурмотів він, роззираючись – від твоєї сестри.

Джес? Чому вона послала його до мене? Чому саме його, адже вони взагалі не спілкувались…

Тоді я згадала розповіді Мейбел про вірші. А, он воно що…

Те, що Джесіка хотіла щось мені переказати, звучало хвилююче. Раніше такого не бувало.

-Щось сталося? – я не могла думати, що сестра посилає до мене «гінця» просто так. Вона не може цікавитись моїми справами чи життям. Тут щось інше.

-Гм… - Гаррі продовжував роззиратись. Він був надто великим для нашого маленького будиночка, і я, як не намагалась, не могла уявити його жителем такої ж самої бідної хижки у Лондоні. Вона мала б бути вдвічі, а то і втричі, ширша.

-Ти навела тут зразкову чистоту. Це дивує – раптом сказав він – Я все думав, як ти уживатимешся із бідністю.

-Ну, годі вже. Скажи, чому прийшов.

Як би не хотілося просто поговорити з ним, не можна. Якщо справді є ті, хто стежить за мною, вони неодмінно донесуть Дункану.

Гаррі глянув на мене. Він досі стояв, а не сидів, тому я мала задирати голову уверх, як і раніше, розмовляючи з ним.

-Твоя сестра втекла з дому – сказав він, ніби говорячи про щось буденне.

-О Боже!

Я так і присіла. Може, впала би, якби Гаррі не підсунув стільця.

-Чому? Що сталося?

Він відвернувся від мене.

-Не знаю – пробурмотів з-за спини, ніби ховаючись – Здається, посварилась із місіс Піллз.

-Дядьковою дружиною? Але ж вони були подругами!

Гаррі тільки знизав плечима.

Отже, тепер Джесіка. Згадалося, як Мейбел називала її гувернантку дияволом, а я сприймала це скептично…Та стара служниця була права…

-Ця жінка вижила її з дому! – вигукнула я – Вона її вигнала, я знаю!

-Ні, не виганяла – сказав Гаррі, і в його голосі чулося щось металеве, жорстке – Джес…Міс Піллз сама втекла. Бо вони посварились. Більше нічого не знаю.

-І де…де моя сестра зараз?

-У лікарні – він повернувся до мене. І знову говорив буденним тоном, чорт забирай!

-О Боже! – я знову видихнула.

-Того дня, коли втекла, вона потрапила під дощ. Намокла, потім довелося викликати лікаря, бо їй було дуже зле. Той сказав, у неї затяжний бронхіт. Вона вже давно на нього хворіє. Ще трохи, та могло б бути гірше. Тому й поклав до лікарні, як сказав, надовго.

Бронхіт? Я завжди знала, що Джес має слабке здоров’я, але щоб затяжна хвороба, про яку невідомо було б усім нам, членам її родини?