13

Наприкінці лютого Мейбел завітала до мене в гості. Мого чоловіка не було вдома, він поїхав у відрядження до Орори, і за його відсутності я геть нудилась сама. У Іларії хворіли діти, і я не могла потикатись туди, тож уже декілька днів сиділа вдома, загорнувшись у декілька ковдр та усима силами намагаючись зігрітись.

Я покликала Мейбел із двох причин. Перша – хотілося, щоб вона принесла мені чогось із дядькового харчу. Їжа, яку ми готували тут, була одноманітна, солі завжди не вистачало, як і цукру. Перші тижні я давилась нею, потім звикла, але потай від Дункана мріяла ще раз спробувати чогось звичного та знайомого. По-справжньому смачного.

А друга – хотілося дізнатися, як ідуть справи вдома.

Добре, що Мейбел нічого не сказала про моє помешкання. Вона принесла смаженого м’яса, і я, червоніючи від сорому перед Дунканом (якби він зараз міг мене бачити) почала їсти.

-У вас тут холодно – сказала служниця.

Парадокс! Зараз вона була вдягнена та в цілому виглядала набагато краще за мене.

-Так. Я не змогла подружитись із піччю. Ніби й розпалюю, але прогорає швидко, а докидати не встигаю. Та й…

Я замовкла. Не варто казати Мейбел, що у нас лишилось мало дрів. Дункан обіцяв купити після відрядження, він повернеться за кілька днів. За час його відсутності я дістала свої гроші та купила декілька в’язанок – частину собі, частину Іларії, бо та ж мала дітей. Все одно це згорить, доки він повернеться. То ж нічого й не знатиме.

-Місіс Райт народила дівчинку – сказала Мейбел, сідаючи на єдиний, начищений мною до блиску та до мозолів на руках стілець. Вона сердито поморщилась, чи то від обставин у моєму домі, чи то від спогадів про гувернантку Джес – Два тижні тому народила.

-Он як – я відразу уявила, якою вона могла б стати після пологів. Напевне, дуже вродливою.

-І містер Крістофер все носиться з нею – бурмотіла Мейбел – Наче це його дитина. Хоча я маю сумніви, що вона не байстрючка.

Служниця розповіла, що дядько виділив для місіс Райт та дитини окрему кімнату. Дівчинку назвали Маргарет, і Мейбел була впевнена, що у церковній книзі ніхто не записаний, як її батько.

Мені до того було байдуже. Єдине, то це, мабуть, те, що гувернантка з малою дитиною ніяк не могла й надалі виконувати свої обов’язки, то дядько мав би пошукати Джес іншу.

-Куди там! – Мейбел розвела руками – Про це і не йдеться. Він зачарований цією хвойдою!

Я не бачила нічого поганого в тому, що дядько не хоче викидати жінку з дитиною на вулицю без роботи. До того ж, вона таки змогла знайти спільну мову із Джес, а це багатого вартує.

Вже навесні, коли зробилося тепло та необхідність топити осоружну піч пропала, я скинула осоружний жупан та, діставши ще трохи грошей, потай від Дункана купила собі трохи кольорової тканини для сукні. А коли він запитав, звідки взяла, відповіла, що позичила у сестри, бо тій не треба.

Дункана все влаштовувало. Він проводив багато часу на роботі, а коли приходив, знаходив несмачну (на мою думку) їжу на столі, чистий будинок та тепле ліжко, де на нього чекала покірна дружина. Я розуміла, що життя бідних жінок важке, набагато важче, ніж чоловіків. І навіть починала розуміти матір Санні, яка колись продала її, бо не мала інших варіантів, як прожити та прогодуватися.

Якби я не докидала тих грошей, які мала, та якими мені було заборонено користуватися, може, ми й голодували б. Дункан думав, ніби на все вистачає, ходив щасливий, і я не відчувала роздратування чи злості – навпаки, раділа, що він задоволений мною, і у мене виходить бути нормальною дружиною.

Я зустріла Джесіку з її гувернанткою на вулиці вже навесні, коли стояла тепла, майже літня погода.

Сестра виглядала добре. Я відмітила, що вона почала розпускати волосся, а не заколювати його ззаду. Воно нагадувало солому, було надто тонке та, схоже, ледь живе, і все ж Джес наважилась розпустити його. Від цього її худе, скуласте обличчя набувало більш лагідного, свіжого виразу.

Я вже відсвяткувала двадцятиріччя, отже, сестрі має скоро виповнитись шістнадцять. Саме час виходити заміж, і вона має непоганий посаг. Хоч би дядько з цим не затягував, бо Мейбел казала, що нового нареченого замість того, з яким усе зірвалось, поки не знайшли.

Гувернантка Джес виглядала бездоганно, і я не помилилась у своїх припущеннях. Тепер,  після пологів, від її округлостей не лишилося й сліду, навпаки, вона видавалась підтягнутою та свіжою. Я відмітила, якою фігуристою вона була, як рівно тримала спину та які маленькі, ідеально вирівнені кроки робила. Так вчать ходити лише аристократок, дівчат із багатих родин. Я сама так ходила й досі, хоч і давно перестала мати відношення до багатіїв.

Місіс Райт незмінно носила чорне, але на її гарному обличчі більше не було того жорсткого, злого виразу, який колись налякав мене.

Вона тримала на руках маленький рожевий згорток. Він не рухався, та я здогадалась, що то була спляча дитина.

Ми розкланялись. Джесіка ледь кивнула. На її личку застиг трохи заклопотаний та мрійливий вираз. Місіс Райт притисла згортка до грудей, та все ж досить уміло зробила реверанс, ніби я була її хазяйкою.

Отже, тепер ця дивна жінка більше не відчуває ненависті до мене. Аякже, вона зайнята іншим. Тепер у неї багато клопоту – треба дбати про дитину й на додаток няньчитись із моєю сестрою. І та ще досі недолюблює мене, якщо не сказати більше.

Ця зустріч нагнала на мене сум. Тому, що коли мені хотілося стати нормальною дружиною, треба народжувати дітей. А за майже пів року спільного життя із Дунканом ніяких ознак вагітності досі не було.

Це могло означати, що після перших двох, невдалих та непотрібних мені, нової може вже не настати. І як це пояснити чоловікові, якщо він запитуватиме чи говоритиме про дітей?

І головне – як зробити так, щоб він зрозумів, що я ніяк не могла народити ні вперше, ні вдруге? Нехай би Адам чи Генрі й справді визнали своїх дітей, це означало б одвічну ганьбу для мене. Як пояснити, що батьки обох моїх ненароджених дітей були та є мені огидні?