12

Реальність проявила себе вже на ранок, коли я прокинулась і не знайшла чоловіка поруч. А потім відчула, що ковдра не просто торкається мого тіла, а дряпає його, лишаючи глибокі червоні борозди.

І тоді, при ранковому світлі, я роздивилась наше житло. Воно було найменш привабливим із усіх, які я колись бачила, якщо не рахувати, хіба що, будиночка родини Санні…Я так і не побувала там всередині, тому не знала, чи кращим є наш із Дунканом, чи ні…

Раніше я ні за що не погодилась би навіть переступити поріг такого будинку. Гаррі розповідав про свою хижку, у якій вони жили з батьком в лондонських нетрях. Напевне, мені перепало щось схоже.

Розмір будиночка – трохи більший за мою кімнату у дядьковому домі. Але то була одна кімната! А це – все в одному, і тут ми житимемо спочатку удвох, а потім із дітьми…

Діти! Я відчула холод внизу живота. Досі невідомо, чи не втратила я здатність мати їх. І Дункан не знає…

Я проковтнула сумніви, згадавши нашу першу шлюбну ніч. Я намагалась бути такою, якою мала б бути пристойна дівчина, змушена впасти в безодню розбрату тільки через безвихідь. У борделі мені доводилось виконувати подібні завдання, я могла б бездоганно впоратись із будь-якою роллю. І, схоже, змогла задовольнити Дун…чоловіка.

Низькі дверцята скрипнули, і Дункан увійшов. Слідом за ним увірвався сніп холодного повітря, і я вперше зрозуміла, що на вулиці зимно. Холод пробіг по моїй спині, змусивши щільніше загорнутись у ковдру й зціпляти зуби від болю. Так, та теж була занадто жорстка для моєї ніжної шкіри.

Дункан виглядав діловито, мені це сподобалось, і весь негатив відразу відійшов на другий план.

Він тримав під пахвою в’язанку дрів.

-Доброго раночку, дружино – чоловік підморгнув мені, сонцесяйно посміхнувся й попрямував до печі.

Ту споруду важко було назвати повноцінною піччю. За розмірами вона більше нагадувала половину стільця. Та Дункан вправно закинув туди в’язанку дрів.

Доки він щось там ворушив та роздував, я дивилась на нього. Він теж не вмів одягатись гарно, як і Гаррі. Або не мав на те грошей. Раніше я не стала витрачати б на нього час, але тепер, у цей момент, кохання накривало мене з головою. Гарячою, густою лавою, що розтоплювала останні залишки льоду, знищувала холодну пустелю всередині.

-Кохаю тебе – вирвалось у мене. Раніше я ніколи такого не робила, і не казала ось так, без приводу, навіть Робертові.

Дункан відволікся від печі й повернувся до мене. Його очі сяяли, хоч він і виглядав трохи втомленим.

-Я теж просто невимовно та нестерпно кохаю тебе, моя дружино.

Він витер руки та скинув свій…так, я вже знала, що це, схоже на шматок шерсті, називалось жупаном.

Я хотіла, від душі прагнула стати звичайною, нормальною дружиною. Я погодилась на зубожіння, лише приблизно знаючи, що це, бо нарешті мала того, кого кохала, і хто взяв мене за жінку.Тому мусила стримувати себе в ліжку, бути спокійною, покірною, тихою. Такою, якою й має бути дружина-леді. Нехай і в бідному будиночку.

Пізніше, коли ми просто лежали, обнявшись, я слухала, як спокійно, тихо б’ється серце Дункана. Майже в такт із розміреним, мирним потріскуванням дрів у печі.

-Я не сподобалась твоїй родині – сказала одне з того, що ще муляло з вчорашнього дня.

Дункан навіть не ворухнувся. Не зсунувся з місця ні один палець його долоні тієї руки, яка обіймала мене.

-Не зважай на те. Їм не сподобалось, що я не отримав за тобою великої спадщини. За інших умов вони б хотіли для мене жінку з нашого кола.

Я могла б отримати посаг, якби не відмовилась від нього на користь Джес. Але Дункан про це не знав. Почуття вини вкололо мене.

-Я маю заощадження – сказала нарешті, бо досі не наважувалась зі страху необхідності відповідати, звідки вони взялись – Їх цілком вистачить, щоб ми могли добре жити якийсь час.

І тут Дункан напружився й смикнувся так, наче я сказала щось погане.

-Невже ти думаєш, мені це потрібно? В родині має заробляти чоловік. А дружина сидить удома, готує їжу й порається по господарству.

Він швидко витяг руку з-під моєї голови і не встав, а підскочив з ліжка, ніби його вдарили.

-Або ти почала думати – бурмотів Дункан, кидаючись до печі – ніби я не зможу нас забезпечити. Ну так, звісно. Ти ж до іншого звикла. Навіщо тоді погодилась вийти за мене?

Це питання задавалося вже не печі.

Дункан полишив її і підійшов, дивлячись на мене згори вниз. Із докором, наче я зробила щось погане. І здалося, ніби так і є, ніби я справді винна, бо змусила його так думати.

-Бо кохаю тебе – сказала, наче на своє виправдання.

Дункан мовчки дивився на мене. Його обличчя нічого не виражало, але я думала, що просто жахливо, нестерпно кохаю його і готова зробити все, тільки б подібні розмови ніколи більше не велись між нами. Тільки б він не був таким холодним та злим, ніби усі слова про кохання говорились просто так…

Нарешті обличчя Дункана розслабилось, стало знову знайомим мені, м’яким та ніжним.

-Вибач – сказав він, простягаючи руку та торкаючись мого волосся. Дотик був легким, але таким потужним та бажаним, що мені забило дух.

Я не наважилась запитати, що робити із моїми заощадженнями та тими грошима, які досі лежали на моєму рахунку, переказані Вандою Блумберг.

Ними можна розпорядитися й без відома Дункана. Наприклад, придбати щось для цього нещасного будиночка…

-Сьогодні буду з тобою – підморгнув мені Дункан, знову повертаючись до печі – Зараз приготую щось смачне. А завтра вирушаю на роботу.

Я зовсім не вміла готувати, навіть приблизно не знала, як це робиться. Ніколи не доводилося навіть стояти біля печі, не кажучи вже про все інше.

-Це нічого, навчишся – посміхнувся мені Дункан – Я тут познайомився із нашою сусідкою. Наче непогана жіночка, мати двох дітей. Вона прийде завтра допомогти тобі…показати, розповісти, як вести хазяйство….

Думати про жінку-сусідку, із якою познайомився Дункан, було неприємно. Але в його голосі нічого не звучало, окрім буденності. Я геть не боялась знайомства із тонкощами життя заміжньої жінки, яка не має слуг. На той час – ні, здавалося, все легко. Що може бути важко у такому маленькому будиночку?