11

Я зі страхом чекала Гарріного приходу. Можна тільки припускати, як він відреагував на появу Дункана. Сам же колись казав, що не любить думати про інших, і напевне, не забув, як я колись п’яною виливала душу на його плечі.

Я тремтіла, уявляючи Гаррі з його великими сильними руками і здоровенними кулаками. І в той же час думала, що, з’явись перед мої очі його лондонська кохана, я б не надто була цьому задоволена. Мабуть, навіть сприйняла б її, як справжню суперницю, нехай і не мені належало Гарріне серце.

Почувши звук ключа, що повертався у скважині, я раптом захотіла втекти. Нехай би вистрибнути навіть у вікно та побігти геть, до Дункана…

Двері відчинилися, й можливість втечі перетворилась на нездійсненність. Гаррі увійшов, вже з порога позираючи на мене. Не з-під лоба, і не сердито, але серйозно й похмуро.

-Хто такий Дункан Аллен? – запитав, відразу відмітаючи будь-які мої припущення, що вони не бачились.

Я так перелякалась від його рішучого, суворого тону, що не змогла вчасно опанувати себе.

-Е…Це…Ти ж знаєш…

-Знаю. Я сьогодні бачив його і говорив із ним.

Гаррін голос не бринів гнівом чи злістю. Навпаки, він був спокійним, але я вже знала, що і в такому стані він може становити загрозу.

-Він сказав, що кохає тебе й хоче одружитися. Збирався викликати мене на дуель.

Пауза, що повисла у повітрі, була занадто зловісною. Але Гаррі вичикувально позирав на мене, отже, я мусила щось сказати.

-Так…Але я відмовила йому. Я дала тобі слово і дотримаю його.

Схоже, він не дуже вірив мені, ніби знав, які насправді думки рояться в моїй голові. Але ж мало значення не подумане, а сказане!

Я мусила ще щось робити. Добре, хоч Гаррі зараз виглядав не загрозливо, а звичайно, інакше в мене б не стало сил рухатись.

Я не зробила б цього, якби очікувала, що мені влаштовуватимуть сцени ревнощів чи виплескуватимуть на мені гнів. Але ні, саме це спокійне обличчя, яке ніби нормально сприймало все, що відбувалося, найбільше виводило з рівноваги. І я незчулась, як кинулась до Гаррі та обняла його, обхопила обома руками якомога міцніше.

-Я не кину тебе – прошепотіла, хоча хотілося прокричати це в саме його вухо – Бо всі, хто кохає мене, мають проблеми. Купу проблем. Ніхто не отримав від цього нічого доброго. Тільки тобі має пощастити, бо…

-Мені вже пощастило – сказав Гаррі, й собі обнімаючи мене – Бо ти витрачала свій час на такого тюхтія, як я. Ти мала б відіслати мене геть відразу, тільки отримавши пропозицію одружитись.

-Мені справді добре з тобою – пробурмотіла я в його величезне плече – У всіх сенсах.

-Так. Але з ним буде краще. І я не вартий такої жертви.

Він сказав це спокійно й виважено, ніби вже обдумав та вирішив.

-Я можу повернути тобі твоє слово – Гаррі легенько відірвав мене від себе й відсторонив, поклавши витягнуті руки на мої плечі – Хочеш?

Я так і завмерла. Повернути? Його обличчя, до якого я вже встигла звикнути, яке вважала дружнім і по-своєму близьким, виглядало рішучим і впевненим.

-Тобто, скасувати…скасувати наші заручини? – промимрила я, відчуваючи важкість каблучки на пальці.

-Так. Ми скасуємо це бісове весілля, і ти підеш до свого Дункана.

Я настільки звикла вважати Дункана неприступним та далеким, що можливість бути поруч із ним, стати його другою половиною на все життя видавалась надто нереальною. Ні, це не може трапитись зі мною, жінки в наш час ніколи не виходять за тих, кого кохають…

-Але… - чому тоді так хотілося заперечити, досі не знаю. Напевне, це все моє марнославство, бо Гаррі мав би хоч трохи засмутитись чи розсердитись.

-Не треба – він поклав пальця мені на рота – Кому, як не мені, знати, чого ти хочеш найбільше? Що ти готова прямо зараз відштовхнути мене й бігти до нього, не розбираючи дороги?

Я не стала запитувати, звідки він це знає. Відповідь очевидна, й ворошити цю тему знову – тільки зачіпати неприємне.

-Гаррі – я змогла тільки прошепотіти, сама не знаючи, нащо. Й знову заховати обличчя у нього на плечі. Дивно, але разом із щастям, відчуттям свободи й можливості знову отримувати задоволення від життя прийшов сум. Він не був важким чи тягучим – ні, швидше спокійним, але існуючим, живим. Я відчувала, як він ворушиться.

-Ти добрий – пробурмотіла, стримуючи зрадницькі сльози, які через той сум підступали до очей – У тебе теж все має скластися добре…Я кохала Роберта Ленмана, і це пройшло. Ти теж позбудешся осоружного почуття.

Гаррі сопів мені у волосся. Я не знала, про що він думав, але могла передбачити, що навряд чи погоджувався із моїм твердженням.

Нічого. Це справа часу.

-Але дядько… - я, нарешті, спромоглася на слова, згадавши, що дядько прийняв мене у родину, повіривши, ніби я розкаялась та обрала для себе інший, благочестивий шлях, властивий кожній нормальній дівчині.

-Я поговорю з ним. Не хвилюйся про це.

Коли Гаррі вже збирався йти, я згадала дещо. Давно хотіла в нього запитати, але не наважувалась, боячись його гніву. Може, хоч тепер відповідатиме?

-А скажи…якби раптом зараз сюди приїхала вона…твоя Лінда…сказала б, що хоче повернути тебе, все відновити…і якби не було Дункана, ти…пішов би від мене до неї?

Насправді я знала відповідь, і вона була не на мою користь.

Гаррі завмер. Він уже стояв на порозі, спиною до мене. У такій позі й лишився, тільки попередньо пересмикнувшись усім тілом.

-Для чого тобі це знати? Ти справді хочеш почути відповідь?

Знову замкнувся, і знову від нього повіяло холодом. І нащо було псувати наше таке спокійне й мирне розставання!

-Мабуть, ні, не хочу. Вибач, що запитала – запнулась я.

Гаррі зітхнув.

-Пішов би – сказав він, все ще стоячи спиною до мене – І це прикро. Бо має бути навпаки. Я думав, скоро позбудуся цього….поруч із тобою. Вибач, Сузан.

І як би не мусило це звучати для жінки, яка не відчувала до нього нічого, окрім вдячності й легкої дружньої прихильності, мені чомусь було образливо. Знову та жінка, знову вона краща за мене…