6

Їдучи в потязі, я ще раз як слід обдумала своє рішення повернутись до борделю Рейни. Уявила, як до мене знову торкатимуться сотні чоловіків, серед яких неодмінно може вихопитись якийсь бажаючий викупити мене й розпочати те, чого так прагнув і від чого так страждав Вільям.

Не хотілося повертатись до цього так швидко. Мені сподобалась подорож Мексикою, і я мала вдосталь грошей, щоб повторити це знову.

Але місяці одноманітного сексу з Генрі змусили мене сумувати за чимось більш потужним. Поруч із ним, підлаштовуючись під нього, я й сама стала однотипною, звичайною. Хотілося знову повернутись до майстерності, пережити щось таке, чого не траплялось уже давно.

Тоді, задивляючись у вікно потяга, я вирішила, що заведу коханця, і зроблю це не заради грошей. Я маю достатньо, щоб ні в чому не відчувати потреби. А от коротенька інтрижка з якимось не дуже багатим…скажімо, хлопцем мого віку, була б дуже доречна. Це прекрасна нагода знову відчути себе молодою – тобто, на свій справжній вік – і не перебувати на утриманні у чоловіка. Мати й робити тільки те, чого хочеться самій, а не те, за що платять…Гм…

Чим довше я про це думала, тим більше ідея подобалась. Але довелося осадити себе, бо мета мого візиту до Нью-Тауна зовсім інша.

Туди я приїхала інкогніто – тобто, відразу надягнула вуаль та викликала кеба, щоб не йти пішки з вокзалу.

Містечко майже не змінилось. Он той злощасний місток, з якого впала карета батьків. А он вулиця, де я вперше зустріла Роберта Ленмана. А там визирає дах заводу, де працював покійний Арнольд Белл…

Спогади захлеснули мене, затягнули у вир, і я незчулась, як опинилась біля готелю. Невеликого і не такого багатого, як ті, де я жила раніше, але єдиного біль-менш якісного у Нью-Тауні.

Я оселилась там під іменем Ізабель. Воно подобалось найбільше з усіх імен, до того ж, викликало теплі спогади – про Дункана, мого рятівника й захисника, єдиного чоловіка, який змусив мене хотіти попрощатись із минулим та теперішнім, аби розпочати нове майбутнє…

Опинившись у номері, я відіслала листа на дядькову адресу, особисто служниці Мейбел, не підписавшись. І попросила принести газети. Настав час дізнатись, що відбувається в цьому місті.

Насправді мене цікавило лише одне періодичне видання – «Таймз», газета, яка в день мого від’їзду підпорядковувалась дядькові та перейшла у його власність, як нашого опікуна. Доки ми з Джес не вийшли заміж, він лишався власником. І признатися, я сумнівалась, що ситуація колись зміниться.

Газета помітно збільшилась і поповнилась новими тематиками. Раніше там описувались лише останні події, та надавалось декілька невеличких інтерв’ю. Зараз же з’явились окремо кримінальні хроніки з репортажами із залу суду, театральна рубрика з оглядами вистав, що проходили у місті. Імена авторів були мені незнайомі. Хроніками завідував Гаррі Хендерсон, а про театр писав Алекс Баттерст.

Отже, дядько найняв нових робітників. Я зачиталась їхніми статтями, хоча раніше більше гортала газети, ніж реально вчитувалась у написане. Напевне, ці двоє справді писали гарно та вважались найкращими у «Таймз».

Я відмітила один приємний момент. Ніде, ні на одній сторінці не згадувалось ім’я Сузан Піллз. Не лише в дядьковій, а в інших газетах. Отже, про мене або забули, або тематика моїх походеньок стала настільки неактуальною, що її вже ніхто не обговорював.

Ввечері принесли відповідь від Мейбел. Вона таки досі працювала у дядька!

«Міс Піллз, ви навіть не уявляєте, яка я була рада отримати звістку від вас! І ще більше я рада, що ви тут, поруч зі своїми родичами, нехай і досі уникаєте їх. Увесь цей час я сумувала за вами, і містер Піллз, і міс Джесіка, я знаю, теж, хоч і ніколи не говорили про вас.

Мені багато чого треба вам розповісти. Приходьте у неділю до церкви та почекайте мене на виході після служби».

Моє серце зайшлося дивною радістю. Незрозуміле відчуття, адже перспектива побачити дядька й сестру не могла викликати прямо такого піднесення. Або ж могла?

Я ледве дочекалася неділі. Справді, варто було лише подумати про можливість побачити Мейбел…родину….як серце починало шалено стукати. Я думала про це, коли відвідувала могилу Санні, коли лягала спати чи пила вино у номері на самоті. Постійно.

У неділю я прийшла до церкви, одягнувшись у все чорне та напнувши вуаль. Не варто було заходити всередину. Цей маленький, не надто віртуозно виконаний собор зараз лякав.

Тут ми з Джес конфірмувались, сюди приїздили з батьками щонеділі…Тут я гордовито походжала, вимахуючи своїми чорними косами, ловила захоплені погляди прихильників та уявляла, як увійду сюди нареченою найкращого в світі чоловіка…

А тепер перша красуня міста, дівчина-мрія, яку колись закидали цнотливою і тільки епізодично нестриманою увагою прихильники, стояла обабіч і не наважувалась увійти всередину!

Кажуть, ніби церква милостива до всіх. У Атланті ми, повії, теж там бували. Але хіба можна зайти сюди тепер, коли ці стіни бачили мене іншою та бажали зовсім не того, що сталося…

Я не знала, що стою, схиливши голову донизу, опустивши руки, вся у чорному, наче привид чи статуя грішниці, яка усвідомлює свої гріхи. Не можу назвати той момент усвідомленням, бо я завжди розуміла й знала, що роблю. Швидше, це нагадувало момент жалю за минулим, сумом за тим, чого не повернути.

Я навмисне прийшла раніше. Хотілося побачити сестру.

Люди проходили повз, не звертаючи на мене уваги. Я впізнавала багатьох. Ось Саллі, моя колишня подруга, у якої я відбила Арнольда Белла. Раніше вона була моєю тінню, а тепер, схоже, почувається набагато впевненіше – вдягнена яскраво, як на свято, йде собі, гордо піднявши голову. Цікаво, чи вийшла вона заміж?

А ось і сестра з дядьком. Я відразу їх впізнала, бо Джес майже не змінилась. Їй вже виповнилось п’ятнадцять, але вона виглядала так само, як і три роки тому.

Сестра йшла, вхопившись за дядькову руку і дивилась у землю, наче бачила там щось неймовірно цікаве. Її худе, хворобливе тіло залишалось таким самим пласким і тонким, на ньому не проглядалось жодних обрисів чи рельєфів. Впалі, світлі очі могли б загубитись у обличчі, якби воно хоч трохи притягувало увагу. Але ні. Шкіра на ньому, як і на руках та шиї, видавалась занадто тонкою, здавалося, якщо придивитися, можна побачити вени та артерії, або навіть кістки.