5

Я відкрила очі, ледве-ледве підіймаючи обважнілі повіки. Біль знову вдарив у скроні так, ніби кожна кістка мого тіла оберталась довкола своєї осі.

Чи жива я, чи може, вже померла та потрапила до пекла?

Перед очима досі стояла суцільна темрява, яка не давала нічого роздивитись, як слід.

-Пресвята Діво! – пролунав чийсь знайомий голос, поруч, зовсім близько – Нарешті вона оклигала!

Рай? Невже?

Я спробувала поворухнути головою, і відразу кістки звело так, що крик вирвався сам собою. Він ніби лунав десь із іншого боку, а не з мого рота.

-Ні-ні – сказав голос – Вам лікар заборонив рухатись. Не можна.

-Д….де я?

Як важно було говорити!

-Тихше, тихше – чиясь долоня накрила мою руку. Дивно, що ця частина тіла досі була тут.

-Ви у лікарні – сказав голос – Ви тут з того дня, як містер Блумберг побив вас.

Прізвище Генрі викликало в мене швидкий приступ нудоти. Його розлючене обличчя, крики, кулаки…

-Це я, Петті – додав голос – Я куховарка у вашому будинку. Пам’ятаєте мене?

Так, здається, Генрі наймав для мене якусь жінку-куховарку…Але згадати її обличчя зараз не виходило.

-Боляче – це все, що я могла сказати.

-Лежіть тихо, міс. Вам не можна багато розмовляти.

Далі були темрява й постійний біль, їм належали усі мої думки. Вони стали частиною мене, тим, що існувало постійно та увесь час нагадувало про себе.

Біль мав обличчя – перекошене й зле, обличчя Генрі Блумберга. Воно лякало, викликало відразу, і ці відчуття сковували мої кістки, не давали рухатись. Я не могла прогнати це видиво, воно переслідувало і стояло над моїм ліжком, наче мара.

Потім лікарі сказали, що у такому напівживому стані я пролежала кілька тижнів. Генрі сам привіз мене до лікарні й тремтячим голосом попросив працівників не розповідати про це нікому. Він щедро заплатив за моє утримання та лікування, й санітари, налякані його виглядом і купою крові, яка була всюди – на його руках, моєму одязі, сидінні карети – погодились мовчати.

Коли я змогла усвідомлювати все, що відбувалось, лікарка, яка навідувала мене, розповіла, що в мене було зламано декілька ребер та щелепа. Коли я впала на підлогу, відчуваючи, як кров тече по ногах, Генрі ще бив мене ногами. Зупинився, вже коли побачив червону густу рідину, що розтікалась під моїм тілом.

Тоді він подумав, що вбив мене. Добре, йому таки вистачило розуму викликати закритого кеба й швидко дістатись до лікарні.

Все це розповіли санітарка та Пеггі, та сама куховарка, яка час від часу навідувала мене. Стара, гладка жінка з кругленьким, наче тарілка, обличчям та повними, червоними щоками, виявилась досить привітною і доброю. Вона називала мене бідною дівчинкою та завжди тремтячим голосом вимовляла ім’я Генрі Блумберга.

Сам винуватець цього теж щодня бував у лікарні. Санітарка сказала, що пізніше, дізнавшись про мою вже зниклу разом із купою крові вагітність він забився у куток і довго скавчав там, як собака. З того дня Генрі незмінно платив вдвічі чи втричі більше, ніж потрібно, за моє утримання, але сам не заходив до палати.

-Він боїться бачити вас знову – шепотіла Петті, озираючись, ніби містер Блумберг міг підслухувати – Він сам так сказав.

Ну звісно. Я підозрювала, що обличчя моє зараз втратило будь-яку красу. Коли санітарка змінювала пов’язки чи бинти та ненароком торкалася його, я кричала від болю. Отже, воно являло собою суцільну рану, і все з вини того, хто видавався безпечним.

Я з жахом думала про Генрі і те, що кожного дня він знаходиться тут, занадто близько. Одна думка про це змушувала зламані кістки скрипіти. Тепер не могло бути й мови про те, щоб залишатись із ним! Я могла спати з тим, до кого байдужа, чи навіть із тим, хто мені неприємний, але тільки не з ним! Навіть Ніколас не лякав мене так – можливо, тому, що тоді я мала шанси на порятунок, а зараз непотрібна нікому, окрім доброї куховарки.

Пройшов ще якийсь час, і мені дозволили підводитись. Я вже могла це робити, не морщачись від болю. Саме тоді до мене прийшла Ванда Блумберг.

Її руки тряслись, і вона уникала мого погляду. Раніше таке впевнене у своїй правоті обличчя моєї суперниці мало спантеличений та наляканий вигляд.

-Я….хотіла просити…ні, благати вас….не звертатись до поліції та не повідомляти нікому про те, що сталося….

Нарешті, вона зважилась поглянути на мене. І відразу ж опустила очі долі. Я розуміла, чому, бо вже бачила себе у дзеркалі. Синці майже зажили, та зараз на їх місці «красувались» жовті плями. Не надто приємне видовище.

Я могла б злитись на Генрі за те, що він зробив зі мною, могла б ненавидіти його. Я це дуже добре вміла, останнім часом краще, ніж будь що інше. І так, я дійсно хотіла йому помститись, і тепер для цього були серйозні причини. Але його розлючене, безжальне обличчя стояло перед очима, і варто було його згадати, як ненависть зникала, поступаючись місцем страху.

Я могла б знищити імперію багатства, створену Генрі. Могла б дати цій історії розголосу, розтоптати його репутацію зразкового сім’янина та завершити свою помсту тріумфом. Але на думки про це обличчя й кістки озивались болем. Страх того, що це може повторитись, не давав думати про інше, не дозволяв планувати.

Ванда стояла, дивлячись у підлогу.

Зараз це і був мій тріумф. Тепер вона зрозуміла, що варто мені сказати, і все, що вона має, буде знищене.

Може, я переборола б страх та розсміялась їй в обличчя, та була ще одна проблема. А саме – колишній коханець знав моє справжнє ім’я. Він добре знав мого дядька, усю мою родину. Невідомо, що вони чули про мене за ці роки, але Генрі міг би розповісти про наші стосунки…А мені, чомусь неочікувано та незрозуміло, цього не хотілося.

Тому я погодилась на те, про що попросила Ванда. Але за однієї умови.

Я прагнула розорити Генрі. Тепер же найбільше хотілося ніколи його не бачити, але не можна ось так відмовлятися від мети.