3

Той вечір я провела у своєму номері з пляшкою вина. Хотілось одного: лишити все, як є. Не вплутуватись більше в цю історію. Поїхати й назавжди забути все, що відбувалося тут.

Але це б означало зробити те, чого вимагав Адам. Поступитись йому, лишити його на коні. Чи це можливо? І чи й справді є Господь, який надає чоловікам такі привілеї, нагороджуючи нас, жінок, лише красою, хай би вона була проклята?

Переплакавши майже всю ніч, уявляючи найстрашніші та найжорстокіші кари для своїх ворогів, я заснула під ранок. А потім, прокинувшись, вирішила, що поки немає підстав відмовлятись від мого завдання. Заради цього я приїхала сюди, заради цього провела нудні тижні із Віктором д Есте.

Можливо, Рут не повірила та не сприйняла мої слова всерйоз. Я не повинна була плакати та якось виказувати свої почуття перед нею. Але вона могла сприйняти мої сльози й інакше, засумніватись, захотіти перевірити…

Часу лишалось мало, і в мене був останній шанс. Ніщо не заважає скористатись ним, нехай це й небезпечно. Втрачати немає чого. І я без страху й вагань попросила працівника готелю передати служниці міс Тейтон записку.

«Якщо ви досі сумніваєтесь, приходьте сьогодні ввечері до вашого нареченого».

Ризиковано. Але як ще довести їй мою правоту?

Якщо ж вона не прийде, я, можливо, дозволю Адамові ще раз переспати зі мною. Але цього разу йому доведеться заплатити за це гроші. Багато грошей.

Я пішла до Адама у той час, на який призначила Рут. Можливо, він вже знає про нашу зустріч та розмову, злий до нестями й хоче вбити мене. Якщо так, то я програла, і все інше вже не має сенсу.

Дивно, але ненависть, яка вирувала у мені, разом із бажанням помсти майже остаточно знищила будь-які прояви страху. Зараз, згадуючи той вечір, я думаю, що тоді була трохи несповна розуму. Або й взагалі божевільна.

Вечір почався з гарних новин і мого маленького, мовчазного тріумфу.

Адам не знав про нашу з Рут розмову. Навряд чи у нього вийшло б приховати, що знає, надто вже розлюченим він був тоді, коли вперше погрожував мені.

Йому дуже підлестило, що я прийшла. Він відразу завів мене до кімнати, вигнав звідти слуг і наказав не стукати до нього й не кликати.

-Я для всіх зайнятий – сказав він, самовдоволено посміхаючись.

Якщо раніше мені подобалось його обличчя в моменти особливої радості та піднесення, то тепер воно викликало огиду. Те, як він радів, нетерпляче шукав пляшку найкращого вина у своєму барі, метушився навколо мене і постійно посміхався, дратувало. Тоді уява малювала перед мною жахливі, але такі прекрасні картини!

Ось він, стоїть до мене спиною. І ніщо не заважає дістати з ящика ніж – той самий, дорогий, який він так цінує – тихо підійти та встромити йому у спину. Встромити, вклавши у цей удар всю силу, виклавшись на повну. А потім дістати, побачити його кров…вона неодмінно має бути чорною….

Я б так і зробила, якби Адам не сів напроти мене.

-Скучила за мною?

Він і далі посміхався. Але я не могла відповісти йому тим самим, бо спогади ожили й почали бити знову…Від цього робилося так боляче, що я навіть губи розтягнути в імітації позитивної емоції не могла.

-Що з тобою?

Я подивилась на нього прямо. Колись він справді мені подобався. Але тепер від того, що він торкався мене та цілував, робилося гидко. Настільки, що довелося проковтнути декілька клубків, які підступали до горла разом із нудотою.

Сьогодні можна перестати брехати.

-Ти… - я почала тихо, але так, щоб було добре чутно – знаєш, що тоді, коли вигнав мене, я була вагітна?

Адам так і завмер. Він уже наливав вино, уявляючи собі, що робитиме зі мною в ліжку. Відчуваючи себе королем становища, господарем, як і завжди…

-Е…Що?

Його рот дивно викривився, так, наче він проковтнув жабу.

-Так, я дізналась про це трохи пізніше.

Адам спробував саркастично посміхнутись. Його чорна кров змушувала це робити.

-Але ж це не я. Я завжди роблю так, щоб жінки не вагітніли. Не треба вішати на мене те, що зробив інший.

Мені хотілося плюнути йому в обличчя. Звісно, потім так і виходить, що чоловіки ні в чому не винні. Найбезневинніші створіння у світі, аякже.

-Два місяці – сказала я, думаючи про ніж – Термін – два місяці. Чи може, ти насмілишся звинуватити мене у зраді?

Він замислився.

Невже й справді рахував?

-Ну…Так, може бути – визнав, морщачись, наче розкусив щось дуже кисле – Але я того не хотів. Хоча, звісно, не відмовився б мати дітей від тебе.

Не відмовився б? Таке враження, ніби я пропонувала або нав’язувала. Мені не хотілося продовжувати розмову, і все більше напливала огида від того, що декілька місяців мого життя було витрачено на цю людину.

Адам мовчав, але не пив. Схоже, сказане мною таки зачепило його.

Він спостерігав зі мною, і з його обличчя начисто зійшов вираз щастя та задоволення

-І? – раптом продовжив Адам – То де…дитина?

Он як!

-Навіщо воно тобі? – запитала я.

-Ну…Здається, я маю право знати.

Чорт, ну чому вони такі? Спочатку роблять, потім виганяють, а ще пізніше починають качати права…

Мені не хотілося тут бути. Ця кімната й присутність Адама стискали, і це відчувалося фізично. Робилося душно й тісно.

Біс із нею, із Рут. Нехай виходить заміж за Адама та занапастить своє життя. Чого мене це повинно хвилювати?

Я підвелась і попрямувала до виходу. Хотілося скоріше забратись звідси, зникнути й забути.

Але Адам хотів іншого. Він перегородив мені вхід, ставши так, щоб я не могла дістатися дверей.

-Навіщо ти почала говорити, коли не збиралась продовжувати? – запитав він – І чого чекала від мене?

-Дай мені спокій – я не могла на нього дивитись, бо до горла підступала нудота.

-То ти для цього шукала мене? – Адам все намагався зазирнути мені в очі – Хотіла сказати…про дитину? Чому не написала тоді, коли дізналась? Я б одружився відразу, якби ти тільки сказала…