2

Я розповіла Дункану, що цей чоловік був моїм колишнім хазяїном. Ніби-то я у нього працювала, і ще тоді він чіплявся до мене, а тепер знову вистежив. Він відразу повірив, а отже, не чув нашої розмови.

Дункан випадково опинився там, у тому місці. Він розшукував кота свого господаря, який саме втік та міг би порпатись на смітнику. Тварину не знайшов, та побачив, як чоловік душив мене.

-Сама Пресвята Діва послала вас туди – відповіла я.

В мені не знайшлося достатньо сил, щоб відмовити, тому я все-таки пішла із Дунканом, щоправда, не повечеряти, а пообідати. Він привів мене до не дуже чистого й гарного закладу, зовсім не схожого на ті, у яких я бувала з Вільямом та іншими. Але чи можна було нарікати, якщо він, мій рятівник, знову знаходився поруч, і випадала можливість, хоч і недовго, насолодитися цим?

-Знову я вас рятую від божевільного – Дункан посміхнувся – Думайте, що хочете, але мені це починає подобатись.

Його очі сяяли. Зараз він виглядав ще привабливішим, ніж раніше, і я задивилась, не в силах сказати жодного слова. Чорт забирай, Сузан, час схаменутися…

-Вам ніяк не можна ходити самій. Багато бажаючих вас скривдити. Якби ж тільки ви дозволили стати вашим постійним захисником…

Якби ж то, подумала я. Але я мушу виконати завдання, поставлене перед самою собою. Тепер, коли Адам так цинічно й жорстоко душив мене, водночас тремтячи переді мною, варто докласти ще трохи зусиль, що остаточно захопити його в свої сіті. Він звідкілясь знав про Бостон та бордель, але не було нікого, хто міг би йому про це розповісти, окрім його власних шпіонів, підісланих ним самим.

Ввечері наступного дня Адам Джонс надіслав мені записку.

«Приходь до мене, нам багато про що потрібно поговорити».

Як так, невже він уже залишив свої погрози? Або запрошував до себе не просто так, а з якоюсь метою – наприклад, захопити та тримати, як у полоні, або ще більше залякати чи побити? Я не збиралась виконувати його прохання, тому просто залишила записку без відповіді.

Я люто ненавиділа його. Колись він подобався мені, це правда, але тепер ненависть у мені ще більше росла. Вона подвоювалась та потроювалась, варто було тільки знову відчути його руки на моїй шиї. Клятий Адам Джонс був винен у моєму остаточному падінні, і він заплатить за це!

Протягом тижня я отримала ще декілька записок, але не відповідала на них, проводячи цей час із Дунканом. То був один із найпрекрасніших тижнів у моєму житті! Не подумайте нічого такого, бо за весь час він жодного разу не поцілував мене. Ми просто декілька разів пообідали та повечеряли разом, говорячи про різні дрібниці. І того дня, коли він сказав мені, що його робота завершилась, і він мусить їхати, я зрозуміла, що закохалась у нього по самі вуха.

Дункан повідомив про свій від’їзд, беручи мене за обидві руки. Раніше він такого не робив, і я подумала, що це має бути якийсь важливий знак. І це мені так подобалось, що голова йшла обертом.

-Я кохаю вас, Ізабель – сказав він просто, і тієї ж хвилини я згадала, що мене звати інакше. У мене було багато імен, і Дункан знав та кохав зовсім іншу жінку. Ту, яку я зображала перед ним, та якою не була насправді. Він заслуговував на більше. Хоча його зізнання й розбудило в мені шалений вогонь, я мусила загасити його, бо не мала права на таке життя.

-Їдьмо зі мною – сказав Дункан, лагідно пестячи мої руки. Його дотики видавались мені найкращими в світі, але було неприємно думати, що до нього, я знала цілу купу, сотні, тисячі чоловічих дотиків.

-Я не дуже багатий, але це пусте – продовжував Дункан – Я маю прекрасний привілей, бо можу одружитись із тією, кого кохаю. Ви захопили моє серце, воно належить тільки вам, і якби ви погодились стати моєю дружиною, для мене це було б найбільшим щастям.

Я померла б від щастя, чуючи ці слова раніше, але тепер вони звучали, наче набат. Вони були звернені до іншої жінки, тієї, якою я себе вдавала, але якою не була.

Варто було зазирнути у сяючі очі Дункана, як відразу подумалось, що добре було б на все життя лишитись Ізабель. Прекрасно було б поїхати з ним, стати його дружиною, розпочати нове життя з нуля, адже ніхто не шукатиме мене, і немає нікого, хто міг би розповісти йому правду. Поїхати, назавжди забути ім’я Сузан Піллз, Єлени-холодне серце, Летиції, життя повії, коханки Вільяма Торрес  та ще багатьох…

Уява відразу ж намалювала переді мною картини спокійного, розміреного життя поруч із Дунканом. Життя, сповненого щастя, у якому, нарешті, можна буде стати коханою дружиною коханого чоловіка, народити дітей…

Діти! Я згадала темні сліди на рушнику – все, що лишилося від дитини Адама Джонса. Вона жила всередині мене якийсь час, і потім, вигнавши її, я перетворилась на камінь та остаточно продала душу дияволові. Я згадала могилу Вільяма, того, хто кохав мене і цим самим пришвидшив свою зустріч зі смертю…

Ні, неможливо перекреслити це, зробити вигляд, ніби цього не було. Усе це завжди буде моїм хрестом, і я мушу нести його.

-Ні, Дункане – треба було б забрати в нього руки, але хіба можливо це зараз, коли він так ніжно та лагідно торкався їх?

Його очі відразу згасли, і в них з’явився інший вираз – схожий на розпач.

-Ні? Чому? Я уявив собі зайве, бо мені здалося, що ви теж небайдужі до мене?

-Ні…Я не можу бути байдужою до вас, але…

Я вміла брехати в очі. Але Дункан мав би зненавидіти мене, він мусив це зробити. Для цього треба йому розповісти…О Боже, дай мені сил!

Що може бути гірше, ніж зрозуміти, що кохана тобою жінка – шльондра? Що у її ліжку перебувало стільки чоловіків, скільки ти сам не бачив за все своє життя? Тож тепер, дивлячись у відверте та засмучене обличчя Дункана, я не могла називати речі своїми іменами…Або ж назвати, тільки частково…не розкривати всієї правди…бо тоді він не просто ненавидітиме мене, а проклинатиме…

А так, хай хоч згадуватиме, може, й не дуже добрим словом.

-Бо я не Ізабель, я…