1

Чикаго зустрів холодним дощем та в цілому непривітною погодою.

Я настільки зарядилась своїм бажанням помсти та знищення тих, кого вважала ворогами, що ніщо інше не могло оселитись у моїй голові. Ще коли я збиралась їхати, не мала чіткого плану дій. Майже нічого не змінилося й тепер. Хіба що, зараз необхідно більше дізнатись про моїх ворогів, та продумати, з яких боків вдарити їх найсильніше.

Ця «робота» виявилась найменш приємною та найбільш довгою. По-перше, тому, що не можна викривати себе – я мусила ховатись, щоб не потрапити на очі Генрі, Адамові або комусь із його слуг, хто знав та пам’ятав мене. І по-друге, тому, що я заклалась нікого не зваблювати та ні з ким не заводити інтрижок. Поки що, доки мета не буде досягнута остаточно.

Першого дня я відвідала банк, яким завідував Генрі. Величезна установа, заповнена солідно вдягненими та заклопотаними чоловіками, лякала своєю відчуженістю та неприступністю. Я сказала, що збираюсь взяти кредит та хочу переговорити із директором, містером Блумбергом, старим знайомим.

-Вибачте, але його немає, міс. Він поїхав із родиною до Європи. Повернеться через два тижні.

Тоді я не мала плану, і не знала, що казатиму Генрі, коли він вийде до мене, та як вчиню, коли не захоче виходити. Тому, хоч ненависть і розпирала зсередини разом із бажанням швидше станцювати на кістках моїх ворогів, я відчувала щось схоже на полегшення. Справді, є час, щоб продумати дії та вирішити, як діяти далі.

Повертаючись до свого готелю – довелося зняти не дуже дорогий, щоб не зустрічати там небажаних осіб – я уявляла собі Генрі з родиною. Он як, вони поїхали до Європи, отже, напевне, почуваються щасливими та насолоджуються один одним. А якби цей тюхтій одружився тоді зі мною, зараз я була б у Європі, дружиною багатія-банкіра, а не бозна ким…

Хотілося напитись, але відвідувати дешеві забігайлівки не було бажання, як і світитись у дорогих ресторанах. Там можна зустріти Адама. Якщо Генрі майже нічого не знає про мене, то лихвареві відомо все.

-Ізабель? Це ви?

Знайомий голос змусив щось всередині мене затремтіти й швидко рухатись, вириваючись зовні, назустріч тому, хто говорив. За цей час, та після всього пережитого, я так і не змогла забути цей голос. Він врятував мене, але тепер міг завести у погибель…

Я мусила б розвернутись та піти, зробити вигляд, ніби не чую й не бачу, але чомусь ноги вросли у землю та зробилися наче кам’яні.

Ні, тіло вже не було моїм, навпаки – воно раптом ожило, ніби воскресло, переживши смерть, та змусило мене розвернутись до володаря голосу.

Дункан Аллен, кур’єр, який врятував мене від Ніколаса-вбивці. Смішно, безглуздо, але я так і не змогла досі забути його голос, як і його самого. І чомусь всередині раптом зробилося так легко й приємно, ніби мій візит до Чікаго мав якусь іншу, зовсім не зловісну мету.

Так, я розвернулась, і ми почали розмову. Коротку, хоч усе моє єство вимагало іншого. Але зараз, у Чикаго, треба знову зробитися Сузан Піллз. Вона ніколи б не стала розмовляти з незнайомцями на вулиці довго…

Дункан розповів, що зараз тимчасово працює у Чикаго, доки його хазяїн тут у відрядженні. Вони оселились у цьому готелі.

Я і злякалась і зраділа. Злякалась тому, що не мала права радіти й відчувати те, що зараз оживало всередині, десь у районі серця.

Я вже майже змусила себе піти, щоб заховатись у номері, коли Дункан неочікувано випалив:

-А чи можу я вас запросити сьогодні повечеряти зі мною?

Повечеряти? Так, як це роблять звичайні, не багаті або не дуже багаті, не обтяжені надмірною увагою, необхідністю виходити заміж за обранця батьків дівчата? Хіба таке можливо для повії, Єлени-холодне серце?

Довелося відмовитись, скриплячи зубами від жалю та безсилої злоби. Якби ж повернутись на декілька років назад, до дня зустрічі із Робертом…

Але чим би тоді це закінчилось? Дункан – звичайна людина, бідняк, і дядько ніколи не дав би згоди на наш шлюб. А якби я втекла з ним, на мене б чекало зубожіння…

Зубіжіння поруч із Дунканом…Чути його голос щодня, щохвилини, бути для нього звичайною, простою жінкою без вантажу неприємних історій за плечима…

Я усвідомила, що лежу у ліжку, розкинувши руки, і мрію, наче дівчисько. Так, ніби не було цих років, Роберта, Адама, борделю, Вільяма і всього іншого. І – дивна річ! – саме розуміння того, що в мені лишилось щось із тих часів, звичайне, дівоче чи просто людське, змушувало дихати глибше, заплющувати очі й мріяти далі, щоб тільки більше часу провести отак…А потім додалась ще й думка про те, що Дункан зараз поруч, зовсім недалеко, і може, зараз він так само думає про мене, й відчуває те ж саме…

Але це не принесе йому щастя. Я змусила себе виринути із солодкого полону мрій та уявлень картин іншого життя. Мій візит у Чикаго ніяк не пов’язаний з ілюзіями. Тільки реальність, якою б вона не була.

Відсутність Генрі Блумберга тільки розв’язувала мені руки, бо можна не витрачати час задарма та взятись за Адама. Звісно, із ним буде важче, бо він не дурень і добре знає мене…

Знав. Колись він знав мене, та з дня нашої зустрічі пройшло багато часу. Йому була добре відома лише Сузан Піллз, налякана, розгублена, до безтями закохана у Роберта Ленмана. Але та, інша, вже майже мертва, вона оживає, лише коли з’являється Дункан…

Отже, вирішено. Колись Адам казав, що кохає, і доказом цього було те, що він розшукував мене після того, як вигнав. Може, він досі не позбувся того почуття, і шкодує, що так вчинив тоді зі мною?

Коли й справді так, це буде дуже легка помста. Із такими, як Адам, навряд чи подібне можливо. Я не мала чіткого плану дій, але знала одне – Адам ніколи не одружиться зі своєю теперішньою нареченою. Він розтоптав мене, отже, просто не має права на таке позитивне та вдале влаштування свого життя.

Я пам’ятала декількох клієнтів Адама, із тих, яких він відвідував разом зі мною. Особливо одного, містера Тревора. Той крадькома стріляв очима у мій бік та тихенько прицмокував, коли я поверталась до нього боком чи спиною. Не варто сподіватись, що він досі не забув моєї скромної персони, але спробувати варто.