Глава 22

Повертаючись додому до Бостона, я згадувала, як Вільям хотів убити себе. Чи була це спроба, чи просто маніпулювання мною, невідомо, але в будь-якому випадку, самогубство стане його власним вибором.

Дорогою Еліза мовчала й позирала на Марко. Той теж кидав погляди в її бік, і це мені зовсім не подобалось. Я відволікала дівчисько розмовами, розповідями про сестру, майбутню роботу і просто свої плани. Вона наче й слухала, але здавалось, що у піввуха, бо Марко зі своїми поглядами займав добру частину її уваги.

Я хотіла відчинити двері будинку, в якому жила разом із Вільямом, своїм ключем. Але вони самі відкрились перед моїм обличчям. Так різко та неочікувано, що мало не вдарили. Я ледве встигла відскочити убік.

Софія стояла на порозі. Без граму пудри чи якоїсь іншої косметики, зате з рішучим та жорстким виразом на обличчі. Одягнена у чорне, вона стояла, склавши руки на грудях, і позирала так зловісно, що мені захотілося втекти.

Та це було неможливо, бо за моєю спиною стояла Еліза. Дівчисько довіряло мені, чекало рішучих дій, тому ніяк не можна показувати слабкість.

-Все-таки повернулась – сказала дружина Вільяма. У її голосі чувся метал.

Вона не зрушувала з місця. Продовжувала стояти і дивитись на мене згори вниз.

-Де Вільям? – я спромоглася на слова, і в голові промайнула думка, що він міг помиритись із дружиною за моєї відсутності…

Софія й оком не моргнула. Якби вона вміла вбивати одним поглядом, вже розрубала б мене на шматки.

-Мій чоловік помер – сказала вона коротко. Тон її голосу не змінився, і в ньому не чулося нічого надзвичайного, окрім уже знайомого металу – Вчора я поховала його.

Ця звістка застала мене зненацька, тому видалась невдалим жартом.

Ні, Вільям не міг померти, він не збирався цього робити…і ніщо не передбачало цього…

Я звелась навшпиньки й зазирнула за плече Софії. Зараз вона видавалась непорушною скелею.

-Вільяме? – покликала я.

Ну ось, зараз він відповість, прокричить, що дружина тримає його в заручниках, або навмисне не впускає мене, бреше…

-Вільяме! Вільяме!

Лише дихання Софії – напружене й жорстке, неначе розжарений метал – чулося у відповідь.

-Ідіотка! – вигукнула вона, і за мить сильний удар в обличчя мало не звалив мене з ніг.

-Брудна шльондра! – жінка із спокійної разом перетворилась на саме зло, воно світилось у її очах, пропалюючи мене наскрізь – Дурна дівко, ти повернулась, щоб знову мордувати мого чоловіка? Повернулась, щоб розорити його, довести до смерті?

Вона знову вдарила, та цього разу її удар був меншої сили. А голос зробився іншим. У ньому відчувалися нотки гіркоти, змішані з болем. І це вражало. Я думала, подібне Софії не властиве.

Але ж хіба це можливо?

Відразу пригадався Вільям – трохи втомлений та змучений, але цілком здоровий і ще не такий старий…

Дурна брехня! Щось обривалось всередині мене, змушувало відчувати старе, майже забуте. тремтіти від страху й раз у раз кликати Вільяма, чекаючи відповіді, дослухаючись до найменшого шереху. Біль обпікав обличчя, з очей сипались іскри, та я продовжувала підводити голову й зазирати за плече Софії, бо Вільям мав бути десь там, ось зараз він вийде і припинить це божевілля…

Жінка схопила мене за комір – дорогий, пришитий однією з найкращих швачок Бостона – та потягла так, що він відразу наполовину обірвався. Я не чула тріскоту ниток, тільки тишу за спиною Софії. У ній не було нікого, хто б відповів…

-У мого чоловіка стався серцевий напад! – кричала Софія мені в обличчя, так, наче я не могла чути – Серцевий напад! Він помер миттєво, бо багато пив, йому не можна було пити, лікарі забороняли, але ти схиляла його до цього, огидна плюгавко!

Вона більше не била, але її слова різали, наче ножі. Здавалось, вони давно вже зробили в моєму тілі глибокі рани, що зтікали кров’ю. Вони страшенно боліли, так, що хотілось кричати, але я боялась відкривати рота.

Боялась знову покликати Вільяма і не почути відповіді.

-Ти звела його в могилу – сказала Софія, відпускаючи залишки мого комірця – І мусиш забратися в пекло. Прямо зараз.

Вона знову перетворилась на тверду, непорушну статую у чорному. Я незчулась, як вона покликала слуг – тих самих, яких Вільям відкомандував для мене – і вони винесли два великих чемодани.

-Це твої речі – кинула Софія спокійно – Забирай їх і йди геть. Дякуй, що я не вбила тебе і не віддала до суду за доведення мого чоловіка до смерті. Його зв’язок із тобою і так наробив багато галасу.

Двері зачинились, і я лишилась стояти на вулиці. Відразу з голови вилетіли і бажання порвати з Вільямом і злість на усіх чоловіків. Тільки б повернути все назад, щоб знову було так, як раніше, без смерті Санні, алкоголю….

Скільки я – або ми, якщо мати на увазі ще й Елізу, яка розраховувала на мене – стояли так, не знаю. Ноги не хотіли рухатись, тіло починало заклякати, бо ним заволодівав страх. Страх перед невідомим, яке розкривалось за моєю спиною у всій своїй неприглядності.

Двері більше не відчинялись. Я хотіла кинутись до них, постукати, забігти всередину, щоб засвідчитись, що Вільяма немає і ніколи не буде, та Софія не давала, й не дасть такої можливості. Тепер цей будинок, у якому я нещодавно була хазяйкою, знову зробився чужим.

-Міс – голос Елізи розрізав тишу та повернув мене у неприємну реальність, яка вимагала прийняття якихось рішень – Міс, що нам робити?

Це запитання роздратувало мене. Що робити? Хіба могла я це знати, якщо планувала зовсім інше, і не збиралась опинятись за дверима цього будинку так швидко!

Дівчисько з надією позирало на мене, та хіба могла я дати йому те, заради чого забрала з рідного дому?

Краще б уже відіслати її назад. Нехай батьки продадуть її якомусь багатієві, принаймні, це дасть їй достаток, хоча б і тимчасовий…

Марко знайшов нас на тому самому подвір’ї. Тоді я вже згадала про чемодани, але лишалась на місці, бо не знала, куди йти. Справді, не знала, нехай і планувала майбутнє життя без Вільяма…