Глава 21

Вирушаючи у гості до родини Арден, я не могла не згадати свій останній візит туди, по той бік Нью-Тауна.

Бруд, неприємний запах, жахлива жінка були справжнім обличчям тих місць. Зустріч із ними вимагала підготовки, але я все одно не мала тих черевиків, у яких почувалась би вільно та зручно, ступаючи по такому брудові.

Страх перед тією, іншою, досі не дуже добре відомою мені стороною життя не полишав. Ще в дитинстві мати заповідала ніколи не переходити моста, і після того, як я вперше це зробила, моє життя покотилось у прірву.

Але нижче опускатись вже нікуди. Нехай я вдягнена за останньою модою, ношу коштовності, подаровані Вільямом, та все це лише маска для створення образу майбутньої пані Торрес. Душа моя така ж брудна, як одяг та будинки зубожілих людей, а то і ще й брудніша.

Про всяк випадок, я попросила Марко замовити зачинену карету. По-перше, не хотілося надто привертати увагу, а по-друге, я досі боялась неприємного запаху, виду бідності й нещастя. Цей світ, майже абсолютно невідомий, рідна стихія Санні, лякав.

Хоча у майбутньому мені ще доведеться познайомитись із ним докладніше.

Марко мовчав, сидячи поруч. Він майже не розмовляв зі мною. Схоже, сердився, або і в чомусь підозрював.

Я відвернулась від нього. Біс із ним, він тільки заважає! Якщо вже так дбає про свого благодійника, чому ж не навчить його ніколи серйозно не зв’язуватись із такими, як я? Не вистачає розуму та досвіду?

З каретою я помилилась. Вона не змогла проїхати на вулицю, де проживала родина Арден. Її колеса просто загрузли у смердючій багнюці, і нам із Марко не лишалось нічого, окрім вибратись і піти пішки.

Він подав руку, так само не дивлячись на мене. Я вже трохи знала про дороги у таких місцинах, тому підібрала спідниці однією рукою, іншою ухопилась за супутника, зібрала усі залишки рішучості й пішла, намагаючись не дивитись униз.

Дорогою ми зустріли двох жінок. Я старалась не роздивлятись їх, і взагалі ні на кого не звертати уваги, але вони навіть зупинились, окидаючи мене здивованими й заздрісними поглядами. Вдягнені у якусь подобу одягу, босі, з обличчями, посірілими від пилу, вони показували пальцями в мій бік. Ясно, чого б такій благородній дамі шукати в цих місцях?

-Не звертайте уваги – прошепотів мені Марко – Допускаю, що вони ніколи не бачили таких, як ви.

Швидше б уже знайти родину Арден і виконати обіцянку. Я досі не могла довго знаходитись у цих жахливих, смердючих, брудних нетрях.

Малесенькі, низенькі будиночки (як тільки в них поміщались люди?) стояли, наче один на одному. Дім родичів Санні – або те, що так називалося, бо я не могла зрозуміти, як декілька поколінь жило у такій занедбаній хижі – знаходився у самому кінці вулиці. Дибаючи до нього, я кілька разів випускала спідниці. Зараз їхні краї вкривав шар густого бруду. Як і мої дорогі черевики.

Навколо будиночку проглядалась огорожа, але почорнілий та розбухлий дерев’яний паркан ледве тримався. Здавалося, варто лише доторкнутися до нього, щоб він остаточно впав. Підходячи до будиночка, я ловила на собі погляди сусідів. Вони визирали з-за вікон та сусідніх парканів, роздивляючись мене, наче диво світу.

Здавалося, тут ніхто не живе. Двір густо поріс чагарником, з якого подекуди виднілись якісь дуже яскраві квітки. Постукати було нікуди, бо хвіртка паркану висіла на одному-єдиному, іржавому гвіздкові.

-Тут ніхто не живе – сказала я Марко, подумки сподіваючись, що так і є.

Той лише махнув рукою і раптом голосно покликав:

-Місіс Арден? Пані Арден?

Він кликав, а я не знала, куди подітись від сорому. Сусіди ж дивились не на нього, а на мене. Деякі просто роздягали поглядами.

Нарешті, двері будиночка відчинилися. Звідти виповзла згорблена, накульгуюча постать. Я придивилась і помітила, що це жінка середнього віку. Худа, майже така, як Санні перед смертю, вдягнена в сукню та фартух незрозумілого кольору, боса й розпатлана, вона підійшла, непривітно позираючи на мене.

-Чого вам треба? – озвалась хриплим голосом, широко розкриваючи рота. Я помітила, що вона не має кількох зубів.

-Тут живе родина Арден?

-Може, й тут – відповіла жінка, вороже поглядаючи на Марко і не підходячи близько до хвіртки – Чого вам треба?

-Я подруга Емілії. Емілії Арден.

Я сказала це, намагаючись подивитись жінці прямо в очі. Але вона постійно відводила погляд, і жоден м’яз на її обличчі не смикнувся, хоча, цього могло бути й не видно за шаром бруду і пилу.

-То й що? – запитала вона сердито.

-Вона колись жила тут. Я познайомилась із нею в Бостоні. Вона дуже просила знайти свою родину…Вона поїхала звідси близько одинадцяти-дванадцяти років тому…

Жінка лише похитала головою. Її очі бігали.

-Не знаю ніякої Емілії – сказала вона коротко.

Невже Марко помилився, і це не родина Санні?

-Але ж ви місіс Арден – сказала я, потай сподіваючись, щоб протеже Вільяма й справді обізнався. Тоді не доведеться просити пробачення у цієї неприємної людини.

-Так. Але я не знаю ніякої Емілії.

Я поглянула на Марко. Той лише знизав плечима.

Чи варто розпитувати далі? Я дала обіцянку Санні, і не могла порушити її, але якщо обставини складалися саме так?

-Ви не знаєте іншої родини, або людей із таким самим прізвищем? – запитала я, хапаючись за цю ідею, наче за останню, тонку соломинку.

-Ні – відповіла жінка і чомусь повторила – Я не знаю ніякої Емілії Арден.

-Емілія? – почувся хриплий, але тихий голос за моєю спиною – Емілія? Моя люба дівчинка?

Ми з Марко одночасно обернулись.

До будиночка підходила стара жінка із сивим, довгим волоссям, що вільно розвивалось на вітру. Ще більш згорблена, ніж та, яка стояла за хвірткою, одягнена у щось безформенне, що висіло на її тілі, наче мішковина, вона підходила, кульгаючи.

-Емілія? – стара жінка зазирнула мені в очі. Від цього зробилося не просто страшно, а дуже не по собі. Чимось її прозорі, майже білі очі нагадували завжди такі спокійні, сповнені філософського смирення очі Санні. Ті самі, які закрились навіки, хоча могли б побачити багато кращого, на що справді заслуговували…