Глава 20

Коли я запитала про здоров’я Санні, її лікар лише розвів руками.

-Все дуже запущено, міс Рітц. Я вже нічого не зміг вдіяти.

Він щось розповідав про туберкульоз, який вже вразив легені так сильно, що цей процес неможливо було зупинити. Вів розмови про сифіліс, страшну хворобу, яка через такий стан здоров’я пацієнтки почала швидко прогресувати.

-Ну, втім, що це я – виправився лікар, піймавши мій погляд в напрямку палати, де лежала Санні – Вона чекає на вас.

Я думала побачити щось страшне. Наприклад, обличчя, остаточно спотворене хворобою, вкрите страшними наривами, або з запалим носом. Але Санні майже не змінилась із дня нашої останньої зустрічі, хіба що сильніше схудла та зблідла.

Коли я заходила, вона кашляла. Так голосно й сильно, що задихалась, та її тонке, майже прозоре тіло смикалось. Це нагадувало передсмертні судоми, і я на хвилину захотіла втекти. Бо досі не знаходила приємним чи бажаним обличчя смерті.

Але хвора побачила мене.

-О, Єлено – вона простягла до мене руку – тонку, майже непомітну. Я помітила, як сильно на ній виступили вени, звернула увагу й на декілька білих наростів.

Подруга встигла відстежити напрямок мого погляду, тому швидко сховала руку.

-Добре, що я тебе дочекалась – сказала вона не хриплим та тихим голосом вмираючої, а досить чітко й голосно – Мені треба поговорити з тобою. Наодинці – вона багатозначно глянула на лікаря, який стояв за моєю спиною.

Коли двері зачинились, я змусила себе наблизитись. Вид Санні на лікарняному ліжку вже не так лякав та напружував, але я досі не змогла остаточно змиритись із її станом та хворобою.

-Ти знаєш, я досить довгий час відсилала гроші своїй родині – сказала вона, соваючись на ліжку – Я знаю лише їхній рахунок у банку, і не впевнена, що мати справді ходила й знімала ту суму. Надто вона нерозважлива та неграмотна. Я не знаю їхньої домашньої адреси, бо чула, що вони переїхали незадовго після мого від’їзду з Нью-Тауна.

Вона закашлялась, притискаючи до рота білий платок. Той відразу ж просяк кров’ю.

-Я маю молодшу сестру – продовжила Санні – Сестру або сестер, не знаю…можливо, ще хтось є, але знаю тільки її…Вона народилась, коли мені було десять…Останнім часом я багато думала про неї. Вона розділить мою долю,  якщо цього досі не сталося з нею…Тому я хотіла просити тебе, Єлено, бо нікому в цілому світі не можу це довірити.

Вона замовкла, закашлявшись знову.

-…попросити знайти мою сестру. І подбати про неї настільки, наскільки це буде в твоїх силах. Влаштувати на нормальну, пристойну роботу…Ну, може до твого Вільяма, чи до тебе самої у служниці…припускаю, що вона нічого не вміє, але ж ти зможеш подбати про неї, Єлено…я вірю…

Тонка, хвороблива рука знову висунулась з-під ковдри та торкнулась моєї долоні. Я смикнулась. Такою гарячою вона була.

-Її звати Еліза. Еліза Арден. Не знаю, як вона виглядає зараз, бо востаннє бачила її давно…

-Добре – я не мала причин для відмови, та й відмовити не могла – Для цього мені треба поїхати до Нью-Тауна та розшукати твою родину….

-Так-так, у мене ще є одне прохання. Вибач, але я нікого більше не маю, окрім тебе.

Я проковтнула клубок. Хіба можна чути таке від людини, яка була найкращим другом?

-Тільки будь ласка, не перебивай та не заперечуй. Коли я помру, мене поховають десь тут, на звалищі, але мені б хотілося лежати в рідній землі…якщо ти справді спроможна та вважатимеш, що тобі це по силах…то поховай мене у Нью-Тауні...

Ці слова лякали, вони пробирались кудись усередину, захоплюючи там усе. Здавалось, ніби це там щось зараз вмирає, робиться іншим, таким самим спотвореним і жахливим, як обличчя Санні. Або воно завжди було таким. Тобто, я була такою.

-Я мушу покликати лікаря – сказала, тільки б не продовжувати цієї теми, не згадувати, що моя душа, наскрізь просякнута розбещеністю та брудом, виглядала саме так…

-Ні, зачекай – Санні схопила мене за руку, так сильно, що мало не зламала – Обіцяй, що зробиш це, або принаймні будеш намагатися. Я ніколи раніше ні про що не просила тебе.

-О…Добре… - випалила я, зціплюючи зуби від болю.

-І ще…Коли знайдеш мою родину та забиратимеш сестру….перекажи, що я не тримаю на них зла, і все їм пробачила давно, дуже-дуже давно. Так і скажи. Добре?

Її очі дивились прямо на мене, губи, на яких запеклася кров, ворушились, стискаючи моє серце, як лещата.

-Гаразд – нарешті змогла видавити я.

-Дякую – Санні натягнуто посміхнулась і заплющила очі – Ти не посидиш поруч? Доки я не засну.

-Ти вся гориш – до мене повернулась здатність думати, хоч і досі відчувався дотик гарячої, наче з вогню, руки – Я мушу покликати лікаря.

-Ні, не треба, мені вже краще. Пам’ятай, що обіцяла…Сузан. Дякую.

Вона назвала мене справжнім іменем, давно забутим, загубленим десь у зовсім іншому, правильному, але зганьбленому минулому.

Я проковтнула жаль за тими днями й минулою собою, заховала якомога глибше й сіла поруч із Санні. Вона знову посміхнулась і міцно обхопила мою руку.

Так, поруч із нею, відчуваючи її гарячу долоню, я задрімала.

Прокинулась від того, що рука затекла й заніміла. Вона боляче нила, і я спробувала витягти її, але не змогла. По ній проходив холод – із самого низу, він підіймався вище, розтікався по всьому тілу, сягаючи серця.

Я поглянула на Санні. Вона лежала із заплющеними очима й стискала мою руку так міцно, що вирватись не видавалось можливим.

Я покликала її раз, іще раз, але вона не відповідала. Я смикнула руку, а потім легенько штовхнула подругу, щоб розбудити.

Її тонке, майже невагоме тіло відкотилось, і моя рука сама собою вивільнилась. Останні місяці Санні дуже схудла, але тепер від неї йшов холод, страшний, невблаганний…

Пройшов якийсь час, доки я виринула з пелени, що поглинула мене, й збагнути – цієї ночі моя подруга покинула грішний світ. Її змучене, знищене хворобою тіло більше не відчуватиме болю, заплющені очі ніколи не плакатимуть, а серце не страждатиме.