Глава 19

Спільне життя з Вільямом виявилось синонімом слова «нудьга».

Коли він їздив у справах, мені не лишалось нічого окрім як сидіти вдома, ходити по магазинах чи навідувати Санні. Перше дуже швидко набридло, як і друге, а третє лікарі забороняли робити дуже часто.

Будинок Вільяма був заповнений книгами з юриспруденції, фінансів, римського права й філософії. Я пригадувала те, чому вчилась у Адама, намагалась читати, але виходило так, що очі тільки пробігали рядки, а в голові нічого не затримувалось. Час від часу я пробувала шити, плести, грати на клавесині, але години в будинку тяглися дуже повільно.

Ходити по магазинах і взагалі гуляти містом багато не хотілося, особливо після того, як я прочитала останні кримінальні новини у місцевій газеті. Там розповідалось про вбивцю повій – Ніколаса, божевільного, хворого на сифіліс чоловіка. Того вечора, коли він мало не вбив мене вдруге, його не знайшли поруч із тілом Солана.

Впіймати маніяка вдалося трохи згодом, коли він ошивався біля будинку судді. Відомо, що останній місяць тому одружився з жінкою на ім’я Елла Малдер, колишньою працівницею більярду, удовою, матір’ю двох дітей. Ніколас, як писалося у статті, насмілився ображати нову дружину судді, називаючи її повією з відомого будинку розпусти, нещодавно зачиненого.

Так, наш бордель справді зачинили. Дізнавшись про це, я не стала цікавитись, чому так сталося, бо не знала, кого питати. Можливо, Рейна сама згорнула свій бізнес, щоб уникнути серйозних проблем із законом.

Я не сумнівалась, що Елла Малдер – це мама Амбер, і раділа, що їй вдалося не лише одружити на собі суддю, а й змусити його подбати про свою репутацію.

Після того випадку Ніколаса затримали.

Він визнав усі скоєні ним вбивства й погрожував знайти «найгарнішу та найспокусливішу серед них – Єлену. Її точно створив та прислав на цю землю сам Диявол, бо інші жінки поруч із нею виглядають лише нижчими демонами пекла».

Ясно, кого він мав на увазі. Тому я боялась ходити сама вулицею. Здавалось, що вбивця вже втік зі своєї в’язниці, і чекає на мене десь за рогом. Втім, навіть якби його вже засудили й стратили, навряд чи прогулянки діставляли б мені задоволення.

Трохи пізніще я зрозуміла, навіщо Вільям познайомив мене із Марко. Хлопець всюди ходив за мною, кажучи, що так звелів містер Торрес. Він возив мене до лікарні й назад, супроводжував на коротких прогулянках, у магазинах, навіть ресторанах. Він стежив за мною щосекунди, запам’ятовував кожен мій крок, випитий бокал віскі чи вина, куплену чи вдягнену сукню.

Марко робив це, бо так хотів Вільям. Він приставив до мене не просто охоронця, а шпіона. Коли я це зрозуміла, була сама не своя від люті й злоби. Та чи мала право висувати претензії?

Я не знала, чи спілкується Вільям зі своєю законною дружиною. Він міг казати, що завгодно, але я добре знала, яким буває таємне життя одружених чоловіків «на дві родини». Ця жінка могла – і саме так і робила – налаштовувати Вільяма проти мене й будь-якими засобами доводити мою розбещеність. І найгірше те, що в це легко повірити, адже не зі святого місця я з’явилась у будинку Торрес.

Тож я загасила злість. Якщо її проявити, Вільям матиме підстави підозрювати мене в нечесності.

Я вже знала найефективніші засоби маніпуляції чоловіками, щоб змусити їх почуватись винними й визнати твою правоту. До того ж, правда на моєму боці, бо за увесь час спільного життя я жодного разу не зрадила Вільяму. Принаймні, фізично – не варто брати до уваги постійні думки та спогади про мого рятівника, Дункана Аллена…

Коли мій коханець повернувся, я дочекалась, доки він сяде в крісло – він завжди так робив, коли повертався ввечері – і підійшла, щоб зняти з нього сорочку.

Не варто бачити в мені служницю чоловіка. Ще з Адамом я добре засвоїла одне – можна створювати ілюзію того, ніби все йде так, як йому хочеться, і насправді робити так, як потрібно тобі. Цей простий секрет я теж часто використовувала, як життєве кредо.

Після простих запитань про те, як пройшов день, я перейшла у наступ – легкий, ненав’язливий, поєднуваний із лагідним масажем. На запитання Вільяма, чим я займалась увесь день, відповіла:

-Нудьгувала. Просто страшенно.

Він відразу напружився.

-Чому? Мені б не хотілося, щоб ви нудьгували.

Ну звісно, йому цього не хочеться, бо він добре знав – якщо молоді дівчата починають нудьгувати, чекай біди.

-Бо ви не довіряєте мені, містер Торрес – прошепотіла я йому на вухо.

-Та… - Вільям знітився – Чому ви так думаєте? Ви ж знаєте, що я кохаю вас понад усе на світі…

-Бо ваш повірений, Марко, всюди ходить за мною, наче шпіон – я сказала це спокійно, навіть ніжно й лагідно, повністю стримавши й далеко, глибоко заховавши гнів – Іноді здається, що він стоїть під дверима нашої кімнати, коли я там сплю сама…

-Але ж я піклуюсь про вас, бо той вбивця…

-Він уже у в’язниці – сказала я, хоч всередині все відразу стиснулося від страху – І я все одно нікуди не ходжу. Ви ж знаєте.

Мої руки не зупинялись, продовжуючи той маніпулюючий, легкий масаж. Та Вільям сам зупинив їх, схопивши відразу обидві. Він декілька разів вибачився, і сказав, що йому важко жити зі мною й розуміти, настільки велика різниця у віці між нами.

Я відпустила його плечі, обійшла крісло, підійшла близько, майже впритул, і зазирнула в його очі:

-Хочете, щоб я пішла?

Тільки одне це запитання – я вже задавала його раніше – лякало Вільяма так, що він відразу робився блідим і починав дивно тремтіти, наче у пропасниці.

Він ухопив мене обома руками й притис до себе. Я відчула, як сіпається його тіло, а тремтячі пальці ворушили моє волосся.

-Ні, ви не можете піти…покинути мене…бо я не маю нікого, окрім вас…

Власне, я б і не пішла. Але непогано було нагадати Вільяму, що це може статися будь коли, і тоді, як мені захочеться.

Наступного дня я не побачила Марко поруч, коли зібралась вийти прогулятись. Відтоді він більше не стежив за мною, або ж робив це непомітно. Вільям посилав його лише тоді, коли треба було навідати Санні.