Глава 18

На ранок у моїй голові вже розвиднилось достатньо, щоб почати розмову за сніданком.

-Я не можу лишити Санні там.

Так, не зважаючи на втечу та страх перед тим, щоб побачити її знову, я не могла дозволити, щоб її лежання та повільне помирання у тій жахливій лікарні тривали. Я не повинна покидати Санні в біді, якою б страшною вона не виглядала зараз.

Вперше в мені прокинулося бажання турбуватись про когось, окрім себе. Можливо, воно було продиктоване почуттям відповідальності чи боргу перед людиною, яка у важку хвилину підтримала мене. Тепер, аналізуючи свою поведінку тоді, точно не можу сказати, що керувало мною.

-І чого ви хочете? – запитав Вільям.

Він знову звертався до мене на «ви», отже, все гаразд.

-Перевести її до іншої лікарні. Хоча б туди, де вона лежала з самого початку.

-Гм…А ви впевнені, що це допоможе?

Вільям запитував тихо й лагідно, через увесь тіл простягаючи до мене руку. Це чомусь стримувало, хоча я мала б уже почати сердитись.

-А чому ні? Мама Амбер казала, що цю хворобу можна вилікувати, якщо знайти гарного лікаря і все розпочати своєчасно. І…Вільяме. Вона мій найкращий друг. Єдиний друг.

-Ви знаєте, де вона лежала раніше?

-Ні.

-Ну добре, я спробую щось зробити.

Зараз від мене вимагалося б сказати, що я кохаю. Ці слова багато хто чув від мене, але тільки по відношенню до однієї людини вони були правдивими. Іншим я казала лише тому, що вони цього вимагали і за це платили. Вільям заслуговував, він був цього вартий, але тоді, як і потім, я не змогла видавити із себе ті три слова. Просто посміхнулась так чарівно, як уміла.

І та посмішка подіяла, як і завжди. За два тижні Вільям таки знайшов лікарню, де погодились прийняти Санні. За цей час я так і не наважилась відвідати її знову, хоч і мучилась почуттям провини й страхом, що вона помре.

Я пересилила себе вже тоді, коли моя подруга офіційно стала пацієнткою іншої лікарні. Та вимагала грошей, але виглядала по-людськи, і там лікар погодився допомогти Санні. Ну, принаймні, спробувати.

Але і вдруге, коли я прийшла, розмови не вийшло. Чомусь мені не діставляло радості нове видиво, хоч Санні й лежала тепер в окремій палаті, у чистому ліжку. Виглядала вона все одно жалюгідно, й від тієї краси, що колись підкорювала та захоплювала, майже нічого не лишилось. Моє серце щеміло, й відчуття того, що зараз я дивлюся у дзеркало, не покидало.

Я не змогла видавити з себе жодного слова. Просто стояла мовчки й роздивлялась Санні. Та теж не горіла бажанням розмовляти зі мною, ховаючись під ковдру й відвертаючись до стіни. Я помітила, що тепер, кашляючи, вона закривала рота обома руками, ніби боялась забруднити чисті простирадла.

Лікар сказав, що стан міс Арден не те що поганий, а жахливий, бо довгий час вона просто лежала без лікування. Але він сподівався, що згодом справи підуть на краще, якщо сама пацієнтка цьому сприятиме.

Я мусила поговорити про це із Санні, але не могла, бо її вигляд викликав нудоту й дике бажання плакати, рвучи на собі волосся. Напевне, з мене ніколи виходило гарної подруги, і в майбутньому я ще матиму нагоду запевнитись у цьому.

Через тиждень Вільям поїхав до Орори у справах, лишивши зі мною Марко. Тоді я сердилась, і лише через якийсь час зрозуміла – лишаючи поруч зі мною свого повіреного, людину, якій найбільше довіряв, Вільям демонстрував турботу, як знак щирого кохання. Але тоді я мислила надто вузько та однобоко, щоб це побачити й зрозуміти.

Наступного дня я мала незвичайний візит.

Прийшла гарно вдягнена, ще не стара, але й не дуже молода жінка (мабуть, трохи старша за Рейну), висока й дебела, вдвічі ширша за мене. Вона просто увійшла у двері, не стукаючи й не питаючи дозволу, коли я сиділа і вишивала у вітальні.

Важко ступаючи, гостя відразу привернула до себе увагу. Вона мовчки зайшла до вітальні, розмахуючи яскравим опахалом – її рідкувате світле волосся роздувалось у різні боки – і попростувала вперед, прямо до канапи, на якій я сиділа.

Раніше я обов’язково підвелася б назустріч гості. Але ніхто не запрошував і не чекав цю жінку, тож не було потреби в етикеті. До того ж, як стало зрозуміло, вона й сама того не просила.

-Отже, це ти – просто сказала вона, опустивши опахало й роздивляючись мене. ЇЇ маленькі, вузькі, неприродно світлі очі увіп’ялись в мене так, ніби хотіли розрізати навпіл – Та сама шльондра, з якою спить мій чоловік.

Я відчула, як серце утекло кудись подалі, і завмерла.

Отже, це вона, моя суперниця, Софія Торрес. Та сама, яка так довго тримала свого чоловіка й дітей під каблуком.

Я вже згадувала, що ніколи не відрізнялась особливою стійкістю та силою духу. Тому цей візит не просто налякав, а переполошив мене. Якби Вільям був поруч, я б заховалась за його спину й почувалась у безпеці.

Але тепер, коли ми самі у вітальні, тікати нікуди, і ніхто не врятує.

-Ну що ж, принаймні, він проміняв мене на гарну дівку – сказала Софія так, наче плюнула мені в обличчя – Ти приворожила його своїм гарним личком, але я прийшла попередити.

Вона підійшла ще ближче, а потім зробила те, від чого я мало не померла на місці.

Сіла поруч зі мною. Опахало лежало на столі, і нас нічого не розділяло. Її світлі, жорстокі очі розрізали мене на декілька дрібних частин.

-Мій чоловік і раніше тягав повій, але я на те не зважала – сказала вона – Аж доки шльондра не закрутила йому голову настільки, що він геть забув і про свою дружину перед Богом, і про дітей. Мені байдуже, відьма ти чи ні, і які засоби застосувала, щоб закохати його в себе. Але я не потерплю поруч із моїм чоловіком, у будинку, що належатиме нашому синові, брудну плюгавку з дому розпусти.

Софія не кричала й не била, але я почувалась маленькою та нікчемною поруч із нею. Вона справді вміла гвалтувати морально, знищувати холодним поглядом і словами.

-Я не дам розлучення, і ти ніколи не отримаєш того, що тобі не належить – сказала дружина Вільяма, підводячись – Нехай він живе з тобою до самої смерті, але ніколи – чуєш, ніколи! – не назве своєю дружиною бордельну дівку. Цього не буде, доки я жива.