Глава 17

Вранці Дункан висловив бажання проводити мене додому, але я відмовилась. Не можна ж, щоб він провів мене до борделю! Мені й так перепаде на горіхи від Рейни.

Я не ночувала там, і невідомо де пропадала цієї ночі. Смерть Солана, напад Ніколаса – я вже знала, що це не аргументи, і на мене чекає кімната тортур. Хай і сукня моя заляпана багнюкою. Від думок про це Дункан видавався ще привабливішим та ріднішим.

Але наші шляхи розходились. Він, звичайний хлопець з Півночі, не багатий, зовсім не схожий на усіх моїх клієнтів. Йому потрібна цнотлива, не зіпсована життям дівчина. Не Єлена-холодне серце.

Думаючи про це, я відчувала біль. Він існував фізично й стискав моє тіло. Як таке можливо, якщо всередині все давно закам’яніло, настільки, що ще декілька місяців тому мало б остаточно померти?

Я повернулась до борделю, чекаючи розплати, але, на диво, Меган впустила мене без жодного слова. І Рейна не чекала на порозі. А у вітальні не зустрілося жодної дівчини, хоча в такий час, наприклад, мама Амбер вже не спала. Куди це всі поділись?

-Меган? – я хотіла запитати економку, але її вже не було поруч. Вона просто пішла, залишивши мене саму у вітальні.

Я прислухалась. З-боку кабінету Рейни – раніше там засідала Хлоя – лунали якісь звуки. Хтось кричав, лаявся, схоже, навіть бив кулаком по столу. Цей голос…

-Вільям! – вигукнула я, і вперше за увесь час наших дивних стосунків зраділа появі свого коханця.

Вільям був тут, він повернувся! В мені останнім часом жило щось схоже на вдячність до нього, адже якби не він, моє нікчемне життя завершилось би у тій лікарні.

Я відігнала погані думки. Вільям був тут, у кабінеті Рейни, він не допустить, щоб мадам відіслала мене до кімнати тортур!

Я прислухалась, подавивши у собі бажання побігти, відчинити двері, заскочити до кабінету та обняти свого коханця.

-Я платив вам увесь цей час більше, ніж будь-кому і будь-коли, тільки за те, щоб жоден волос не впав з її голови!

Вільям кричав, і я спробувала уявити його розлюченим.

Не вийшло. Зі мною він ніколи не бував таким. Можливо, з Софією, своєю дружиною…Саме вона мала б бачити його різним.

Не подумайте неправильно, я анітрохи не ревнувала, швидше, мною керувала цікавість, і, визнаю, радість. Зараз Вільям був єдиною людиною, на яку я могла розраховувати в цьому місті.

Ноги самі понесли мене до дверей, і зупинились біля прочиненого кабінету.

Рейна – я вперше бачила її такою – бліда й спантеличена, позирала на темноволосого чоловіка знизу вверх.

-О…Та ми й не знали, що вона зникне…Може, з кимось загуляла…

-Не смійте такого казати! – Вільям – це був він, безперечно, я впізнала його трохи згорблену спину та опущені плечі. Щоправда, останнім часом вони трохи піднялись догори.

-Ми говоримо про повію – спробувала виправдатись Рейна.

-Я не хочу, щоб вона була повією. Я заберу її звідси, тільки-но вона повернеться.

-Жандарми вже шукають – проскрипіла зубами Рейна.

Я уявила ситуацію - робота мадам, усе, на що вона розраховувала, зараз висіло на волосині. Якщо поліція шукає в тих завулках, отже, скоро натрапить на тіло Солана. А може, й на Ніколаса….

Я дуже хотіла, щоб Дункан вбив його, так сильно, що навіть не звернула уваги, як тьохнуло та стиснулось серце, варто було лише згадати містера Аллена.

-Вільяме – покликала я голосно. Він обернувся, і я не впізнала його.

Його завжди таке спокійне, впевнене у собі обличчя зараз перекосилося та вкривалося великими зморшками. Його губи тремтіли й сіпалися, а очі горіли люттю.

Мені зробилося не по собі, але я лишилася стояти на місці.

-Єлено?

Обличчя Вільяма не змінилось, щоправда, я не встигла як слід роздивитись, чи з’являлись на ньому якість нові вирази. Він так швидко підбіг і затиснув мене у своїх обіймах, що я мало не задихнулась.

-Ви живі… - шепотів Вільям, і я відчувала, як він закопується в моє волосся, вдихає його запах, наче бачив та торкався вперше. Його руки блукали по моєму тілу, щока торкалася моєї, і в цьому було щось дуже відверте, розпачливе. Щось таке, від чого мені запекло в очах. Але шкода, що розуміння реального значення того, що відбувалося, тоді не прийшло…

Через плече Вільяма я побачила Рейну. Вона стояла на порозі кабінету й дивилась на нас. Вірніше, на мене. Вона намагалась роздивитись мене, і я бачила в її очах незвичний вираз страху та відстороненості.

-Я забираю її звідси – сказав Вільям, повертаючись до мадам. Він не дивився на мене, але я відчувала, як його долоня ухопила та міцно стиснула мою. Від того в горлі постав клубок, з’явилась зрадницька думка – розірвати це, дати спокій цьому чоловікові, якого чомусь так занадто хвилювало моє життя.

-Забираю прямо зараз – додав він – І нічого вам не заплачу, пані Саманто. Радійте, що я не звернувся до поліції зі скаргами на вашу діяльність та не викрив цієї ідіотської контори.

-Ви б спершу запитали у Єлени – озвалась Рейна – Чи погодиться вона піти з вами.

-Так – відповіла я швидко, щоб не передумати. Схоже, мені таки вдалося уникнути кімнати тортур.

Тоді я навіть не звернула уваги на той факт, що Рейна питала мого дозволу. Раніше вона такого не робила.

-Так, я піду з містером Торрес.

Вільям повернувся до мене, посміхаючись. Тепер на його обличчі не було ані краплі гніву. Тільки радість та задоволення.

Йдучи до кімнати збирати речі, я вже не сумнівалась у своєму рішенні. Вільям має вдосталь грошей, щоб під його захистом забути про всі негаразди й проблеми. До того ж, якщо він не передумає та таки розлучиться зі своєю дружиною, варто вийти за нього заміж.

Тепер моя мета – сприяти розлученню Вільяма. Зробити все, щоб він зрозумів – та стара Софія не зможе задовольнити його. Вона просто дурна, галаслива баба, яка боїться втратити гроші через розлучення. Але їй не тягатись зі мною, тому у цій боротьбі я вийду переможницею. Тим більше, Вільям на моєму боці, і в моїх силах робити все, щоб так було й надалі.