Глава 16

Я б із радістю навідала Санні, але виявилось, що її перевели до іншої лікарні. Ніхто у борделі не говорив, куди саме. Дівчата стверджували, що не знають, і їх не хвилювала чужа доля. Усі були занепокоєні власною.

Клієнтів ще поменшало, і через це Рейна ходила зла на увесь світ. Ясно, чому, адже вона планувала добре заробити на придане синові, та зараз витрачала більше, ніж отримувала. Їй доводилось сплачувати величезні суми жандармам і навіть нашим клієнтам за мовчання.

Ми теж заробляли набагато менше. Це черговий раз запевнило мене в необхідності як слід обдумати пропозицію Вільяма.

Якщо він справді надумав розлучитись і не брехав стосовно своїх почуттів до мене, варто подумати й про те, щоб, зрештою, вийти за нього заміж. Хоча цього, останнього, хотілося найменше.

Наші прогулянки тривали, хоч і без того старого відчуття спокою і безпечності, як раніше. Після вбивства Маріанни дівчата майже не розмовляли, навіть між собою. Час від часу я ловила на собі їхні співчутливі погляди.

В мене не виходило спокійно спати. Варто було тільки заплющити очі, як з’являвся Ніколас, божевільний вбивця, його обличчя, що нервово смикалось, чувся його сповнений ненависті голос, відчувались болючі удари...

Дівчата зустріли мене начеб-то з радістю, але я помічала в їхніх очах співчуття, змішане зі страхом, і чула, як пошепки, за спиною, вони називали мене подобою самої смерті.

«Вона дивилась в очі смерті і сама стала такою» - шепотіли вони – «Напевне, смерть виглядає саме так. Вона має бути такою надзвичайно гарною, і в той же час, безжальною, байдужою».

Я не могла підтвердити, що бачила очі смерті, тому відмовчувалась і робила вигляд, ніби нічого не чую. В ті часи я жила наче в прострації, бо мене всюди переслідували божевільні очі Ніколаса, видиво холодної сталі у його руках, відчуття її присутності в моєму тілі.

Від мене приховували новину про його втечу, але я таки почула її, мимоволі, коли поверталась до своєї кімнати. Пізніше Амбер переселили до мене, але ми майже не розмовляли, бо жінка постійно спостерігала за мною, відразу відвертаючись, коли я помічала це.

Після того мене переслідував страх. Він ходив за мною, я чула його важкі, безжальні кроки. Страх, уособлення Ніколаса, десь чекав на мене, бажаючи завершити незакінчене, й від того навіть подоба сну більше не відвідувала моєї кімнати.

Того дня, коли ми повертались із вечірньої суботньої прогулянки, дівчата захотіли до магазину, помилуватись на останні новинки моди та щось собі купити. Думки про одяг не відвідували моєї голови, там жили лише спогади про невдале вбивство і страх його повторення. Думки хапали за шию цупкими, холодними лапами, і здавалось, що ребра знову тріщать, ламаються самі собою…

Мене навіть не питали, чи хочу я до магазину. Дівчата пробурмотіли щось на кшталт побажання гарної ночі й пішли геть, лишивши мене із Соланом. Тим самим охоронцем, який вже давно витріщався на мене. Він навіть намагався чіплятись, розповідаючи щось про свої почуття, але його скромна й не дуже далека особа не становила ніякої цікавості для мене, бо з неї не було жодної користі.

Тоді я вперше зраділа, що він поруч. Темрява, яка поступово згущувалась навколо, лякала. Здавалось, що у кожному кутку на мене чекає божевільний вбивця з ножем.

Ми попрямували до борделю. Вперше я притискалась до Солана, але він неправильно пояснив сам собі моє тремтіння.

Дотик його губ до щоки повернув мене до реальності, різко вирвав із лабіринту жахів.

-Ніколи не роби цього більше, Солане – сказала я спокійно, коли охоронець відскочив убік, зігнувшись від мого ляпаса.

-Але ж я б одружився із тобою, Єлено…

-Я вже казала, що ніколи б не вийшла за тебе, навіть якби не була Єленою.

Так, Сузан ніколи не зацікавилась би звичайним охоронцем борделю. Від нього, в будь-якому випадку, не було користі.

До борделю ми повертались, ідучи напівтемною вулицею. Вона не освітлювалась, бо цей район вважався кримінальним, тут ходили лише повії та різні неблагонадійні люди. Раніше я бувала тут і не відчувала страху, але тепер абсолютна тиша, порушувана лише глухими відголосками наших кроків, пригнічувала.

Нас було лише двоє, хоча у темних завулках міг ховатись хто завгодно. Солан, великий, тупуватий, але сильний, сопів за моєю спиною. Наче й не було приводу боятися, хоч усе всередині мене стискалось і хололо. Ніби там, глибоко в тілі, ще лишилася сталь ножа Ніколаса.

Я намагалась заспокоїтись, прислухаючись до відлуння наших кроків. У цьому закутку не було нікого, окрім нас, але в голові раптом запоморочилось, у вухах загуділо, а всередині заболіло так, наче холодна сталь знову знаходилась там.

Я чула ще чиїсь кроки. Хтось повільно, ніби виміряючи кожен сантиметр, ішов за нами.

-Солане – я хотіла закричати, але мій голос звучав глухо, майже нечутно – Солане?

-Чого тобі? – озвався охоронець.

-Я…

Мої думки плутались. Все змішалось, і вже не можна було зрозуміти, де чиї кроки.

-Ну, кажи вже – озвався Солан. Він ішов позаду, але я відчувала жахливий холод, який скрадався по моїй спині.

Ні, охоронець ніколи не чіпав мене, раз отримавши ляпаса. І взагалі, ніхто не торкався мого тіла, але те холодне, крижане дихання існувало, воно обпікало й нагадувало божевільне обличчя, що смикалось та дивилось на мене очима вбивці.

Тиша стискала мої скроні. Ні, це не галюцинація. Відзвук чийогось взуття на підборах, хтось човгав не так, як Солан, тихо скрадаючись, слідкуючи за нами…

Я зупинилась, хоч невідома сила штовхала вперед, подалі від цього місця. Зупинилась та обернулась.

Тінь! Ні, не здалося, не привиділось, я справді бачила її, невелику і згорблену! Вона відразу десь сховалась, але існувала, саме вона увесь час човгала за нами!

-Солане! – треба було тікати, але страх скував мене – Солане, за нами хтось стежить! Він там!

Охоронець обернувся.