Глава 13

Ми із Санні проговорили до самого вечора.

Моя сусідка розповідала, що вдень дівчата, зазвичай, сплять, бо вночі такої можливості не випадає. Це, і те, що щовечора тут бувають поодинокі чоловіки, або й компанії, які влаштовують гулянки із ріками алкоголю до ранку, звучало від неї занадто буденно й просто. Але мені муляло, і вперше всередину закрався страх.

Хіба я готова до цього? Адам і Роберт – вони були по одному. Але багато? Дуже багато різних чоловіків за день…

Тепер це уже робилося реальним. Втім, як і те, що чекало на мене за дверима цього борделю. Якщо я піду, доведеться повернутись до дядька, бо мій теперішній фінансовий – або, швидше, зубожілий – стан не сприяє до незалежності. Він замкне мене вдома, видасть заміж за такого, як Генрі Блумберг, або ж відправить у монастир.

Куди не підеш, всюди погано. Спокійне обличчя Санні, її тихий, трохи лагідний голос сприяли до того, щоб лишитись тут.

Вона говорила, я мовчала. Слова застрягали десь дуже глибоко в горлі й не проривались зовні. Ще й постійна нудота, яка не проходила навіть тепер, коли карета й дорога лишились позаду…

Надходив вечір, а я так і не була певна, що обрала правильний шлях. Може, ще не пізно повернутись до дядька, розіграти розкаяння, вийти за якогось старигана? Зробитись манірною леді й мати коханця на стороні?

Але чим це відрізняється від того, що чекає на мене тут?

Я спостерігала за тим, як Санні одягається. Вона мала ідеальну фігуру й виглядала такою витонченою, якою не мала б бути працівниця борделю. Швидше, так могла б виглядати чиясь дружина та мати.

Це чоловіки винні. Вони псують усе. З якихось причин вони отримали владу над нами, і тепер вважають, ніби мають право обдурювати, зраджувати й кидати, коли їм захочеться.

Нова хвиля злоби захлеснула мене. Ні, все правильно. Хай вони платять гроші за мою красу, та вона не належатиме нікому з них на постійній основі.

Дивно, що Санні виглядала спокійною, в ній не було ані ненависті, ані злості, які вирували в мені. Вона повільно одягалась перед дзеркалом у блакитну, ошатну, і дуже відверту сукню, роздивляючись себе з усіх боків.

Я ніколи не зможу рухатись ось так, повільно, впевнено у собі й розмірено. Було у цьому щось заспокоююче, розслабляюче, за що відволікало від поганих думок.

Санні повернулась до мене, і я відмітила, як їй пасувала ця блакитна сукня. Здається, вона завжди виглядала так велично, елегантно і, разом з тим, просто.

-Ого – дівчина підійшла до мене – Ти така бліда! Виглядаєш не дуже. Хвилюєшся?

В голові трохи паморочилося й знову починало нудити. Що, як це – непоправна помилка, дурниця з мого боку?

-Але ж сьогодні тобі не доведеться нічого робити – сказала Санні. І замовкла, роздивляючись мене.

-Тобі треба випити – пробурмотіла вона задумливо – Шкода, зараз не можу тебе в цьому підтримати. Нам заборонено пити перед приходом клієнтів. Тільки або після останнього відвідувача, або разом із ним.

Дізнавшись, що сьогодні мені не обов’язково йти до вітальні, щоб поспостерігати сам «процес», я відчула незрозуміле полегшення.

Той вечір та цілу ніч довелось провести у ліжку. Воно виявилось досить зручним, не дуже м’яким, але й не твердим. Простирадла приємно пахли. На хвилинку мені захотілося повернутися додому, до будинку батьків, знову стати гордою, незайманою дівчиною з бездоганною репутацією.

Чому життя привело мене сюди? Невже для того, щоб різко впасти на саме дно, потрібно лише закохатись?

Схоже, так. Від цього почуття усі біди. Краще ніколи нікого не кохати.

З цими думками я заснула, не дуже дослухаючись до музики та сміху, які лунали з вітальні.

Наступного дня мені випала нагода познайомитись із іншими дівчатами. Вірніше, це була не зовсім нагода, а зарані підготовлена зустріч, де всі «старожили» чекали на новеньку. Санні витягла мене з ліжка, і довелось одягатись, хоч я ніяк не могла впоратись із нудотою та запамороченням.

Думка про нові знайомства й жінок, які могли б заздрити мені, була неприємною. Та я мала пересилити себе та налаштуватись на краще, хоча те, невідоме, не переставало муляти.

У вітальні – тій самій, так розкішно та непристойно оформленій – на великій, широкій тахті сиділо троє дівчат. Їх же більше, подумала я, і згадала, що день – час для сну й відпочинку.

Ліворуч, ближче до мене, сиділа худенька, схоже, низька і дуже худа білявка. Судячи з майже дитячого блиску у її очах, я визначила, що вона або одного віку зі мною, або ще й молодша. Її вилиці, лікті та коліна надто випирали над іншими частинами тіла, й здавалося, вона світиться наскрізь Її темно-сірі очі відразу увіп’ялись в мене, та в них не помічалось нічого, схожого на недобре.

Поруч із нею сиділа ще одна мініатюрна дівчина, трохи старша за мене. Її шкіра мала дивний жовтуватий відтінок, а очі виглядали незвично – наче дві вузькі карі щілини майже без вій. Я ніколи не бачила такого ідеально прямого волосся. На вигляд воно видавалось дуже жорстким.

Ближче до дверей сиділа ошатна дівчина – ні, жінка, схоже, майже ровесниця Рейни. Не така худа, як дві інші, «людина в тілі», вона виглядала найбільш сексуально з усіх присутніх. Довге попелясте волосся, великі карі очі, обрамлені віями, ідеальні пропорції обличчя без єдиної зморшки там, де не треба – все це приваблювало.

Цим жінкам немає чого заздрити мені.

Звідкілясь з’явилась Хлоя. Я не помітила, як вона підійшла, але не злякалась. Вона вже була мені знайома, і в її товаристві, та поруч із Санні я почувалась трохи спокійніше.

-Ось, дівчата, знайомтесь. Це Єлена.

-Єлена? – перепитала я. Знайоме ім’я…

-Так, так звали античну героїню, через яку сталася Троянська війна. Колись її вважали найгарнішою жінкою – посміхнулась мені Хлоя – Так і є. Я подумала, що вона мала б бути схожою на вас. Меган, принесіть дівчатам чаю.

Мадам пішла, а за нею і економка, яка, схоже, завжди з’являлась непомітно.