Глава 12

Ми виїхали вранці наступного дня.

Увесь алкоголь вийшов, але мене все одно час від часу нудило.

Більше не було нічого, окрім впевненості у правильності дій. Іншого шляху для мене не передбачено. Доля забрала двох наречених, послала нечесного одруженого чоловіка та розбещеного лихваря, щоб вони зробили мене такою, якою я стала. І ніхто в цілому світі не зможе повернути все назад.

Бостон зустрів похмурою погодою, але це не зменшило моєї рішучості й не додало жодної краплі сумнівів.

Дорога видалась нелегкою. Мене постійно нудило, і я почувалась огидно до того самого моменту, як ми в’їхали у місто.

Бордель «Новий Едем» виявився непримітною будівлею на – як сказала Рейна – одній із найбільших та найбагатолюдніших вулиць. Я здивувалась, бо очікувала іншого антуражу. Якогось…непристойного. Яскравого.

-Ну, ти ж знаєш, що у нашій країні такі послуги офіційно заборонені – пояснила жінка – Тому доводиться маскуватись. Наразі, для усіх, хто не знає, це – більярдний клуб для обраних. Багатії, начеб-то, приходять сюди просто пограти в більярд, випити, обговорити особисті й політичні справи.

Вона постукала у двері. Звичайнісінькі, сірі, проходячи повз, я б і не звернула на них уваги.

Розумно. Коли вони не скидаються в очі, про них знають лише відвідувачі, зацікавлені у збереженні таємниці.

-Зазвичай борделі не працюють вдень, хоча для найбагатших та найвідоміших клієнтів іноді роблять виключення.

Ніщо в мені не сигналізувало про необхідність тікати. Мозок поводився спокійно, здоровий глузд не подавав голосу. Отже, все правильно. Назад дороги немає, треба йти тільки вперед.

-Хто там? – почувся чоловічий голос зсередини.

-Охоронці – прошепотіла мені Рейна, а потім крикнула – Це Саманта. Саманта Гарднер.

Отже, таке її справжнє ім’я? І мені скоро теж доведеться забути своє та взяти інше?

Двері відчинились. Охоронець – високий, статний чолов’яга в діловому костюмі, з густим, зачесаним назад темним волоссям – витріщив очі, побачивши мене. Він так і лишився стояти на місці, коли ми пройшли повз нього.

-Твоя краса шокує – посміхнулась мені Рейна.

Ми пройшли через просторий коридор. Вітальня виглядала вишукано. Внутрішній антураж виявився таким, як треба.

В око скидалися дорогі меблі з ручками та ніжками, оздобленими позолотою, кольорові важкі портьєри з ламбрекенами, блискучі підсвічники. Чимось цей бордель нагадував звичайний літературний салон, в якому збиралась богема.

Якби тільки не досить непристойного змісту картинки на стінах. Я подивилась на них, і вони нічим не вразили. Після спільного життя з Адамом багато чого із зображеного там було мені знайоме.

-День – час, коли дівчата відпочивають, сплять, або займаються чимось своїм – сказала Рейна.

Я хотіла побачити майбутніх колег. Дуже цікаво поспостерігати, які вони, елітні повії. Як виглядають ті, хто спить із дипломатами, адвокатами й політиками…або навіть із лихварями, як я. Отримуючи шалені гроші.

Але у вітальні не було ні душі. Напевне, всі спали.

-Спочатку у кожної дівчини була окрема кімната, але зараз вони живуть по двоє – пояснювала далі моя нова знайома – Це було їхнім бажанням, і Хлоя, моя подруга, вирішила, що так буде краще. У тебе теж буде сусідка. Чула, зараз тут працює дев’ять дівчат, отже, ти будеш десятою.

Ми підійшли до масивних, великих дверей темно-червоного кольору. Рейна постукала.

-Хлоє, відчини. Це я, Саманта. Як справи у твого чоловіка?

-Це пароль – прошепотіла вона мені – Хлоя, як мадам цього борделю, дуже боїться законників, бо вони посадять її до в’язниці надовго. Через це багато вигаданого – паролі, імена, прізвища, назви.

Двері відчинились.

На порозі стояла жінка – не дуже стара, але й не молода, напевне, старша за Рейну. Одягнена вишукано й за останньою модою, вона все ж не була гарною. Ані граму косметики, багато передчасних зморщок, задовгий ніс. Ліве око трохи косило.

-А, це ти, стара карга – розсміялась раптом вона й обняла Рейну так щиро, як мене ніколи не обіймала мати – Таки не забула про мене, приїхала.

-Чого б я забувала? Обіцяла ж допомогти. Час заробити на гарне придане для мого Брайана.

Якийсь час вони розмовляли про сина Рейни. Я не слухала, роздивляючись через плече Хлої кабінет мадам.

На диво, жодної відвертої картинки чи речі з позолотою. Все виглядало стримано й суворо, по-діловому.

-Краще поглянь, кого я привезла з собою – Рейна показала на мене.

Хлоя й глянула. Низенька, майже на дві голови нижча від мене, вона дивилась пильно й вивчаюче знизу вверх. Насправді складалося враження, ніби це я дивлюся уверх, а вона – униз.

-Це Сузан. Вона хоче працювати тут.

-Тут? – Хлоя мало рота не відкрила – Але ж така молода!

-Ну… - Рейна хотіла щось сказати, та я вирішила, що настав мій час.

-На фізичний вік не зважайте. Я почуваюсь набагато старшою.

Це й справді так. Які там шістнадцять.

-Ну що ж, добре – відповіла Хлоя – Рейно, зроби ласку, залиш нас.

І от ми удвох. Двері за мною зачинилися, і я лишилась у сухій, стриманій атмосфері. Вона трохи гнітила, але не поселяла в мені сумніви.

-Ця жінка сказала правду? – запитала мадам – Ви дійсно хочете працювати тут і розумієте, де опинились?

-Абсолютно.

-Ви потрапили в неприємну історію та втекли від батьків? А що, як вони шукатимуть вас тут?

Я розповіла, що не маю батьків, і ніхто не став би розшукувати мене в борделі. Якби дядько й дізнався, що я тут, швидше, зрікся б мене, ніж намагався повернути.

-У мене було кілька неприємних історій – завершила я – І більше не хочеться.

-Зрозуміло. Добре – Хлоя ходила навколо мене, роздивляючись. Я не боялась і не соромилась. Ці якості вмерли в мені кілька місяців тому. Нехай дивиться, якщо їй так хочеться.

-Дивовижно – нарешті промовила вона – Вперше бачу таку неймовірну красу. На дворі, здається, мряка, але ваше волосся повністю сухе. Ходите з парасолькою?