Глава 11

Раніше я ніколи не випивала на самоті. Завжди разом із Адамом, і він не дозволяв перевищувати норму. Тільки-но я захоплювалась, як він забирав у мене бокал. А потім став відбирати й пляшку. Я й не помітила, як швидко збільшилась необхідна мені кількість.

Я не вміла випивати на самоті, але зараз страшенно хотіла саме цього. Назло Адамові, самій собі й цілому світові.

Моє життя котиться в темну безодню, заповнену брудом. Із цього кола вже не вирватись, воно тільки щільніше стискається навколо мене.

Я більше не думала про те, що самотня дівчина у шинку приваблює різних небажаних постатей. Після цих кількох місяців життя із Адамом мене вже складно було налякати якимись злочинами із сексуальним підтекстом.

Я відразу закинула в себе один, а далі відразу наступний бокал вина.

Чому Адам закохався в мене, і чому це почуття стало аж таким? Все складалося так добре, я до нього звикла. Я би вийшла за нього заміж без вагань.

І справа не лише у його казкових статках.

Навіщо було прив’язувати до себе, вивчати кожну клітинку мого тіла, показувати, що секс буває гарним, дарувати задоволення? Для того, щоб потім викинути, бо в мені немає цього дурного, непотрібного взаємного почуття? І де знайти чоловіка, який не вимагатиме його кохати, й ніколи не розраховуватиме на більше, ніж я здатна дати?

Довелося визнати, що представники сильної статі не настільки обмежені та хтиві, як казала мати. Їхня хіть не найстрашніша, а, швидше, одна з найприємніших частин життя.

Може, з часом я й закохалась би. Тільки б Адам не розрубав усе…

-Не зайнято?

Я підняла голову. Біля мого столику стояла жінка.

Висока та худа, в яскраво-рожевій сукні й капелюшку такого ж кольору. Світло-зелена хустка на її шиї привертала увагу. Якби я хотіла, побачила б її одну ще здалека. Обличчя жінки було густо засипане пудрою, тому я не визначила, скільки їй років.

-Чого вам треба?

Мені не хотілось нічийого товариства. Я живу в Чикаго вже майже чотири місяці, й досі знайома лише зі швачкою-модисткою і тими людьми, які користувались послугами Адама. Але заводити нових друзів не було ніякого бажання.

Такі, як я (я ще подумки не знала точного визначення свого положення) не водять дружбу. Хіба що серед таких самих…

Жінка поглянула на мене прозорими очима, густо підведеними темною чорною тушшю.

-Та нічого – сказала вона – Всюди зайнято. А біля вас вільно.

-Про мене, сідайте.

Точно. Байдуже. До всього байдуже. Це найкраще почуття з усіх існуючих.

Я випила ще один бокал. Легше не робилося, навпаки, душа все глибше й глибше падала в безодню.

-Виглядаєте не дуже – озвалась жінка. Досі вона просто сиділа й мовчки дивилась на мене – Щось сталося?

-А вам що до того? – байдужість спала з мене, як пелена. Бо ж ніхто ще не казав про мій вигляд саме такого!

-Нічого. Вибачте.

Вона покликала офіціанта та щось замовила. Я не слухала, роздумуючи над своїм майбутнім.

-А все-таки – ще раз озвалась моя невідома сусідка – У вас сталося щось жахливе?

-Нічого жахливого – пробурмотіла я – Тільки огидне. Мій коханець викинув мене за двері з речами. Бо, бачите, він закохався, а я ні. Ідіот.

Раніше я не вживала таких слів і не дозволяла собі подібні відвертості, тим більше, з людьми, які не викликали довіри чи бажання спілкуватись. Але за ці місяці в мені багато чого змінилось.

-Буває – жінка багатозначно похитала головою – А ви дійсно не кохали його?

-Ні – в мені все виверталось від розуміння того, що я охоче розіграла б це, коли була б така умова для списання з мене боргу. І розігравала б усе життя. Що Адам Джонс зробив зі мною? – Але той, кого я кохала, напевне, дуже щасливий. Разом зі своєю клятою дружиною.

-А-а-а-а – жінка знову похитала головою. Але не сказала нічого, і не поглянула на мене засуджуюче. Вона взагалі не дивилась у мій бік, бо саме в той момент їй принесли пляшку віскі.

Вона налила собі й ми випили удвох. Просто так, мовчки.

-Ви звідси? – запитала жінка, коли наші бокали опустіли.

-Ні. Я з маленького містечка.

Гуляючи містом із Адамом, я намагалась якомога менше розповідати про себе. Не дай Боже, мені не пощастило б натрапити на дядькових знайомих, які неодмінно йому б усе донесли. Але мій бідний родич не водив знайомств із такими жінками, як та, що сиділа поруч.

-Я вас раніше тут не бачила, хоча добре знаю усіх місцевих куртизанок.

Я вдавилась вином. Куртизанка? Мене можна віднести до цієї категорії?

-Ні, я не куртизанка. Я….він утримував мене.

-А-а-а-а. Зрозуміло.

-А ви? – що ж, якщо вже розмова починає зав’язуватись, може, й справді варто її продовжити?

Жінка махнула рукою, ніби відігнала щось непотрібне.

-Я ні те, ні інше. Нещодавно жила на із одним чоловіком, але він набрид, то й покинула. Маю певну мету та хочу її реалізувати, щоб зробитися, нарешті, незалежною.

Це останнє слово дійшло до моїх вух та зачепилося. Незалежною? Гм…

-Мене звати Рейна – посміхнулась жінка – Просто Рейна. Без прізвищ.

-Гаразд. Тоді я Сузан. Теж без прізвищ.

-Дивно, Сузан, як ви могли опинитись у такій ситуації? Ви ж іще зовсім молода, напевне, ровесниця мого сина. Скільки вам років?

-Шістнадцять.

-О, то ви зовсім юна. Ще все життя попереду. І така гарна.

Я трохи розповіла про минуле, і наостанок додала, що зараз не маю, куди податись, і не відаю, що далі робити зі своїм життям.

Рейна увесь час задумливо роздивлялась мене. Майже так само, як Адам у нашу першу зустріч. Але мені вже було байдуже.

-Я б на вашому місці повернулась до дядька – сказала жінка – Він все одно не знає, чим ви тут займались. Ви ще молода, у вас є все, щоб звабити якогось перспективного молодика та вийти заміж.

-А що, як він закохається, а потім викине мене геть, бо я не змогла відповісти тим самим? Якби ж знати, що чоловік хотітиме тільки одного й не чекатиме більшого…